не дуже мучить себе докорами совісті».
– Тут пахне, як на кладовищі, – сказав він. – Це, мабуть, зіпріло оте прокляте дубове листя. Давай трохи вип’ємо. – Він знову наповнив чарки. – Тепер я розумію, чому ми відчуваємо себе старими. Надто багато ми надивилися всілякого лайна. Лайна, що його розворушили люди, які старші від нас і яким варто було б не забувати про розум.
– А я не почуваю себе старою, – заперечила Елізабет.
Він окинув її поглядом. Справді, вона зовсім не скидалася на стару.
– Ну й радій! – відповів Ернст.
– Я лише почуваю себе ув’язненою, – додала дівчина. – А це гірше, ніж старість.
Гребер сів у крісло в стилі бідермайєр.
– Хтозна, чи не донесла ця баба вже й на тебе, – промовив він. – Може, їй кортить заволодіти всією квартирою. Навіщо тобі чекати? Тікай звідси! Прав у тебе ніяких, ти ж сама це розумієш.
– Так, я це розумію.
Елізабет раптом видалася Греберові впертою і безпорадною.
– Це ніби забобон, – раптом проказала вона поквапно та змучено, так наче вже тисячу разів повторювала це сама собі. – Поки я тут, я вірю в повернення батька. Якщо ж виїду звідси, це означатиме, що я залишила його в біді. Ти це розумієш?
– Тут нема чого розуміти. Це просто робиш. І все. Навіть коли це безглуздо.
– Гаразд.
Елізабет взяла чарку й випила. У передпокої заскреготав ключ.
– Ось і вона, – сказав Гребер. – Вчасно. Очевидно, збори закінчилися рано.
Вони прислухалися до кроків у передпокої. Гребер поглянув на грамофон.
– У тебе є що-небудь, крім маршів? – запитав він.
– Немає. Але марші гучні. Інколи, як починає кричати тиша, доводиться глушити її найголоснішим, що маєш.
Гребер здивовано звів на неї погляд.
– Цікаву розмову ми завели! А в школі нам щодня втовкмачували в голову, що юність буцімто найромантичніша пора життя.
Елізабет розсміялася. У передпокої щось упало на підлогу. Фрау Лізер вилаялась. Потім грюкнули двері.
– Я не вимкнула світло, – пошепки пояснила Елізабет. – Ходімо краще звідси. Іноді я просто не можу тут витримати. І давай поговоримо про щось інше.
– Куди ми підемо? – спитав Гребер на вулиці.
– Не знаю. Куди-небудь.
– Чи немає тут поблизу якоїсь кав’ярні, пивниці чи бару?
– Я не хочу відразу знов у приміщення. Давай просто трохи походимо.
– Давай.
Вулиці були безлюдні, місто темне й принишкле. Вони пройшли вздовж Марієнштрасе, перетнули Карлспляц, потім попростували через міст у стару частину міста. У них було таке враження, ніби все живе навколо вимерло і вони останні люди. Вони йшли попід будинками, але коли пробували зазирнути у вікна, то замість стільців, столів та інших ознак життя бачили тільки відбите в шибках місячне світло і чорні штори або заслінки з чорного паперу. Здавалося, все місто одягло траур, перетворилося на величезний морг із домовинами-квартирами, на нескінченну похоронну процесію.
– Що тут діється? – запитав Гребер. – Де люди? Сьогодні на