уявити? Товсті жінки не повинні плакати, друже…
Ройтер кашлянув, закрив книжку й зацікавлено подивився на Бетхера.
– Чому не повинні?
– Це їм не личить. Не пасує до їхніх пишних форм. Товсті жінки повинні сміятись.
– Цікаво, чи засміялася б твоя Альма, якби ти назвав її Луїзою? – ущипливо запитав картяр з яйцеподібною головою.
– Якби це була моя Альма, – спокійно і впевнено пояснив Бетхер, – вона спершу заїхала б мені в пику першою-ліпшою пляшкою з-під пива, а потім уже всім, що попало б під руку. А після того, як я оклигав би, вона віддубасила б мене так, що чортам стало б нудно. Ось що було б, йолопе!
Чоловік з яйцеподібною головою якусь мить мовчав. Картина, яку змалював Бетхер, очевидно, переконала його.
– І таку жінку ти обдурюєш? – нарешті хрипло запитав він.
– Чоловіче, я її нітрохи не обдурюю! Була б вона тут, я на хазяйку й не глянув би! Це ж не зрада. Це просто необхідність.
Ройтер обернувся до Гребера.
– А як ти? Чи вдалося тобі чого-небудь домогтися своєю пляшкою арманьяку?
– Ні!
– Ні? – перепитав Фельдман. – І тому ти спав до обіду, як мертвий?
– Авжеж. Чорти його батька знають, чому я такий зморений. Я б хоч зараз знов ліг спати. Таке почуття, немов я не спав цілий тиждень.
– Тоді лягай і спи далі.
– Мудра порада, – кинув Ройтер. – Порада сплюхи Фельдмана.
– Фельдман осел, – заявив картяр з яйцеподібною головою і оголосив пас. – Він проспить усю свою відпустку. Це однаково, якби він її зовсім не одержував. Він міг би з таким самим успіхом спати на фронті й уві сні бачити себе у відпустці.
– Тобі цього хотілося б, брате. А мені навпаки, – заперечив Фельдман. – Я сплю тут, а уві сні бачу фронт.
– А де ти насправді? – поцікавився Ройтер.
– Що? Тут, а де ж іще?
– Ти в цьому впевнений?
Яйцеголовий захихикав.
– Я теж так гадаю. Йому байдуже, де він, раз без просипу спить. Цього не розуміє лише кретин.
– Коли я прокидаюся, це мені зовсім не однаково, ви, хитруни, – роздратовано заявив Фельдман і знову ліг.
Ройтер повернувся до Гребера.
– А ти? Де ти збираєшся відвести сьогодні свою безсмертну душу?
– Скажи, де можна добряче повечеряти?
– Самому?
– Ні.
– Тоді в ресторані «Германія». Це єдине місце. Щоправда, тебе туди можуть не пустити. Принаймні, в твоєму фронтовому одязі. Це готель для офіцерів. І ресторан також. Хіба що кельнер проникнеться повагою до твого іконостаса.
Гребер оглянув себе. Його мундир був поношений, місцями полатаний.
– Позичиш мені свій мундир? – спитав він.
– Будь ласка. Тільки ти на пуд легший від мене. Досить буде тобі лише з’явитися на порозі, як тебе викинуть геть. Але я можу роздобути першокласний унтер-офіцерський парадний мундир твого розміру, штани також. Одягнеш зверху свою шинель, і в казармі ніхто нічого не помітить. До речі, чому ти до цього часу рядовий? Ти вже давно мав би бути лейтенантом.
– Я