це ви, – здивовано промовила фрау Лізер.
– Так, я, – відповів Гребер. Він сподівався, що йому відчинить Елізабет. У цю мить вона вийшла зі своєї кімнати. Цього разу фрау Лізер, не сказавши ні слова, відступила з дверей.
– Заходь, Ернсте, – запросила Елізабет. – Я зараз буду готова.
Він пройшов слідом за нею.
– Це твоя найсвітліша сукня? – запитав, побачивши на ній чорний джемпер і чорну спідницю. – Ти забула, що сьогодні ввечері ми збиралися куди-небудь піти?
– Ти це серйозно казав?
– Звичайно! Поглянь на мене! Адже на мені парадний мундир унтер-офіцера. Мені його дістав один товариш. Я ладен піти на обман, аби лише попасти з тобою в ресторан «Германія». Хоча туди, можливо, пускають, починаючи з лейтенанта. Мабуть, це залежатиме від тебе. Ти що, іншої сукні не маєш?
– Маю, але…
Гребер побачив на столі Біндингову горілку.
– Я знаю, про що ти думаєш, – сказав він. – Забудь про це. Забудь про фрау Лізер і всіх сусідів. Ти нікому не завдаєш шкоди, і це єдине, про що слід пам’ятати. А куди-небудь піти тобі просто треба, а то ти збожеволієш. На, ковтни горілки.
Він налив чарку й простягнув її Елізабет. Вона випила й сказала:
– Гаразд. Я миттю зберуся. Правду кажучи, я чекала на тебе, хоча не певна була, чи ти не забув. Вийди на хвилинку з кімнати, я переодягнусь. Не хочу, щоб фрау Лізер донесла, нібито я повія.
– Е ні, цей номер у неї не пройде! З солдатами це вважається патріотичним учинком. Але я все-таки вийду. Зачекаю тебе на вулиці, не в передпокої.
Він походжав сюди-туди перед будинком. Туман трохи розвіявся, але все ще клубочився серед стін будинків, немов у пральні пара. Раптом дзенькнуло вікно. У світлому прямокутнику з’явилася Елізабет з оголеними плечима, у руках вона тримала дві сукні. Одна була золотисто-коричнева, друга якогось непевного, темного кольору. Вони маяли на вітрі, немов прапори.
– Яку? – запитала дівчина.
Гребер показав на золотисту. Вона кивнула й причинила вікно. Він окинув поглядом вулицю. Ніхто не помітив цього порушення правил протиповітряної оборони.
Він знов заходив сюди-туди. Здавалось, ніч раптом стала глибшою і якоюсь повнішою. Денна втома, особливий вечірній настрій і рішучість на певний час забути все минуле викликало в нього легке хвилювання й тривогу.
У дверях з’явилась Елізабет. Вона вийшла рішуче, стрімко, струнка й гнучка, і стала ніби трохи вищою в довгій золотистій сукні, що тьмяно виблискувала при блідому місячному світлі. Обличчя її також змінилося. Воно стало вужчим, голова наче поменшала, і Гребер не зразу збагнув, що все це через ту ж таки сукню, яка не закривала шиї.
– Фрау Лізер тебе бачила? – запитав Гребер.
– Бачила. У неї відібрало мову. Вона вважає, що я повинна весь час замолювати гріхи, подерши одяг і посипаючи попелом голову. Мене й справді спершу трохи мучила совість.
– Совість мучить лише нещирих людей.
– Це була не тільки совість. Це був і страх. Ти думаєш…
– Ні, – перебив Гребер. – Я зовсім