мають.
Гребер з Елізабет стояли на Марієнштрасе. Раптом він побачив, що дівчина плаче.
– Не дивись на мене, – попросила вона. – Мені не треба було пити. Я не вмію. Це не сум. Мені просто нараз стало все байдуже.
– Нехай буде байдуже, не думай про це. Я теж почуваю те саме. Така вже ця мить.
– Яка?
– Про яку ми говорили. Ну, що можна просто обернутись. Завтра увечері ми не будемо блукати вулицями. Я поведу тебе туди, де багато світла – стільки, скільки взагалі може бути в цьому місті. Я про це довідаюсь.
– Навіщо? Ти можеш знайти веселіше товариство, ніж моє.
– А мені не потрібне веселе товариство.
– Що ж тобі потрібно?
– Тільки не веселе товариство. Я його не можу терпіти. Інше також – те, в якому співчувають. За день я маю доволі співчуття. І фальшивого, й щирого. Тобі, мабуть, теж знайоме це почуття.
Елізабет перестала плакати.
– Так, – відказала вона. – Знайоме.
– Але в нас із тобою все інакше. Нам не треба прикидатися одне перед одним. А це вже багато. І завтра ввечері ми підемо в найяскравіший ресторан міста, будемо їсти, пити вино і на цілий вечір забудемо про це кляте життя.
Вона поглянула на нього:
– Це теж належить до тієї миті?
– Так. Безперечно. Одягни найсвітлішу свою сукню.
– Гаразд. Приходь о восьмій.
Зненацька він відчув на обличчі дотик її волосся, а потім і губів. Це було, наче порив вітру. Та не встиг він отямитись, як вона вже зникла за дверима. Гребер намацав у кишені пляшку. Вона була порожня. Він поставив її під сусіднім будинком. «Минув ще один день, – подумав він. – Добре ще, що ні Ройтер, ні Фельдман не бачили мене в такій ситуації! А то що б вони сказали!»
– Отже, друзі, якщо хочете, я ладен зізнатися, – сказав Бетхер. – Я таки переспав з хазяйкою. А що я мав робити? Треба ж якось розважитись. А то навіщо ж мені відпустка? Я не хочу повертатися на фронт таким собі телям.
Він сидів коло ліжка Фельдмана і тримав у руках кришку від казанка, наповнену кавою, ноги його стояли у відрі з холодною водою. Після того, як Бетхер поламав велосипед, він натер пухирі.
– А ти? – звернувся він до Гребера. – Що встиг сьогодні ти? Був де-небудь?
– Ні.
– Ні?
– Він давав хропака, – втрутився Фельдман. – До полудня. Його гарматою не можна було розбудити. Уперше довів, що має розум.
Бетхер витяг із відра ноги і став розглядати ступні. Вони були вкриті великими білими пухирями.
– Погляньте лишень! Я ж таки хлопець здоровий, нівроку, але ноги в мене ніжні, як у немовляти. І так усе життя. Ніяк не погрубішають. Я вже все перепробував. І ось з такими ногами завтра треба знову рушати в дорогу.
– А навіщо? Куди тобі поспішати? – сказав Фельдман. – У тебе ж є хазяйка.
– Ет, облиш! Що там хазяйка! Яке це має значення? До того ж я в ній глибоко розчарувався.
– Коли повертаєшся з фронту, перший раз завжди розчаровуєшся. Це