на сходах.
Кімната на п’ятому поверсі… Вікно виходить у двір, але ні балкона, ні карниза, звідки можна б дотягтися до ринви, немає. Отже, через двір тікати неможливо. Лишається єдиний шлях: коридором на горище, а звідти по даху в сусідній дім.
Він поглянув на циферблат годинника. Кілька хвилин на шосту. Кімнату ще сповнював досвітній морок, і в ньому невиразними плямами сіріли простирала на двох інших ліжках. Поляк, який спав біля стіни, гучно хропів.
Керн тихо встав із ліжка й навшпиньки підійшов до дверей. Тієї ж миті його сусіда на середньому ліжку ворухнувся й пошепки спитав:
– Що там?
Керн не відповів: він саме завмер, припавши вухом до замкової щілини.
Сусіда підвівся і, сидячи в ліжку, став порпатись у своїй одежі, що висіла на залізному бильці. Потім спалахнув кишеньковий ліхтарик, і кружало блідого тремтливого світла вихопило з темряви руді, облуплені двері й зігнуту постать розпатланого, в зім’ятій білизні Керна.
– Чуєш, ти? – просичав чоловік у ліжку. – Що там таке, я питаю!
Керн випростався.
– Не знаю. Мені щось таке вчулось, і я прокинувся.
– Вчулось, вчулось! Кажи до ладу, що почув, недотепо!
– Щось там унизу. Голоси якісь, тупіт чи що.
Кернів сусіда встав і теж підійшов до дверей. На ньому була жовтувата нічна сорочка, з-під якої визирали волохаті м’язисті ноги. Він і собі трохи послухав, потім спитав:
– А ти давно вже тут живеш?
– Два місяці.
– І за цей час була хоч раз облава?
Керн похитав головою.
– Ото ж бо! Тобі, певно, просто причулося. Знаєш, як воно вві сні: щось рипне, а тобі здається – грім.
Він посвітив Кернові в обличчя.
– Ну звісно… Ще й двадцяти, мабуть, нема. Емігрант?
– Атож.
– Єзус Христус, цо сєн стало? – захрипів раптом зі свого кутка поляк.
Чоловік у нічній сорочці спрямував кружало світла на нього. З пітьми виринула чорна щітка давно не голених вусів та бороди з проваллям роззявленого рота й широко розплющені очі під кошлатими бровами.
– Дай спокій із своїм Єзусом Христусом, поляче, – буркнув чоловік із ліхтариком. – Його вже давно на світі нема. Поліг добровольцем на Соммі.
– Цо?
– О, знову – чуєте? – Керн метнувся до ліжка. – Підіймаються сходами! Треба тікати через дах!
Чоловік у сорочці теж крутнувся, мов дзиґа. Знизу почувся стукіт дверей, приглушені голоси.
– Сто сот чортів! Поляче, тікай! Поліція! Тікаймо! – Він зірвав із бильця свій одяг. – Вихід знаєш? – обернувся до Керна.
– Знаю. Коридором праворуч, а там за вмивальником сходи нагору.
– Ну, гайда! – Чоловік у сорочці тихенько відчинив двері.
– Матка Боска! – харчав поляк.
– Цить! Гляди, нас не викажи! – Чоловік причинив за собою двері й слідом за Керном подався вузеньким брудним коридором. Бігли вони так тихо, що чули, як капає в раковину вода з погано закрученого крана.
– Ось тут нагору! – шепнув Керн, звернув ліворуч, аж раптом на когось наткнувся й ледве не впав.
Побачивши перед собою уніформу, він подався був назад, але в ту ж мить його вдарили по руці й хтось гукнув із темряви:
– Стій! Руки вгору!
Керн опустив додолу своє манаття. Ліва рука його затерпла від удару, що припав на лікоть. Чоловік у сорочці спершу нібито ладен був кинутися на голос у темряву. Та, углядівши дуло револьвера, що його наставив йому в груди другий поліцай, й він повільно підняв руки.
– Кругом! – скомандував голос. – Стати до вікна!
Утікачі підкорились.
– Поглянь, що там в них у кишенях, – сказав поліцейський з револьвером.
Другий обшукав одяг, що лежав долі.
– Тридцять п’ять шилінгів… ліхтарик, люлька… складаний ніж… густий гребінець. Більш нічого.
– Паперів нема?
– Листи якісь чи що…
– А паспорти?
– Нема.
– Де ваші паспорти? – спитав поліцай з револьвером.
– У мене немає паспорта, – відповів Керн.
– Ну, звісно!
Поліцай штурхонув чоловіка в сорочці дулом револьвера в спину.
– А в тебе? Тебе що, окремо питати, волоцюго?
Поліцаї перезирнулися. Той, що без револьвера, зареготав. А перший облизав губи, тоді повільно мовив:
– Ти ба, який вельможний пан! Його ексцеленція пан Волоцюга! Генерал Смердюх! – І раптом, розмахнувшись, ударив чоловіка в сорочці кулаком у підборіддя. А коли той заточився від удару, поліцай ревнув: – Руки вгору!
Чоловік повернув до нього голову. Керн іще ніколи не бачив такого погляду.
– Я тебе, тебе питаю, задрипанцю! – визвірився поліцай. – Довго ще думатимеш? Чи, може, тобі