два тижні, – сказав він.
– Не можу. А навіщо це вам?
– Мені мають прислати документи. А для цього я повинен мати постійну адресу. Потім я поїду в Австрію.
Керн побоювався, що в останню мить зіпсував усе, але відступати було вже пізно. Він брехав швидко й упевнено. Він волів би радніше сказати правду, але знав, що мусить брехати. Урядовець же, навпаки, знав, що мусить повірити цій брехні, бо перевірити її не було змоги, і таким чином обидва майже вірили, що це правда.
Урядовець клацнув викруткою й сказав:
– Ну, гаразд. Як виняток, два тижні. Але більше не продовжимо.
І, взявши бланк, почав писати. Керн дивився на нього, мов на архангела. Він до останньої хвилини боявся: ану ж урядовець загляне в картотеку й виявить, що він уже двічі був у Празі! Тому він назвав інше ім’я й дату народження. Так у разі чого можна сказати, що то був його брат.
Але урядовець був надто стомлений, щоб іще копатись у картотеці. Він посунув до Керна заповнений бланк.
– Візьміть! Там іще хто є?
– По-моєму, нема. Допіру не було нікого.
– Добре.
Урядовець витяг носовик і заходився старанно протирати перламутрову колодочку свого ножика. Він, мабуть, і не чув, як Керн подякував йому, а потім вийшов з кабінету так поквапно, наче в нього могли ще відібрати той папірець.
Тільки надворі він зупинився й глянув навколо. «Господи Боже! – не тямлячи себе від радості, думав він. – Господи Боже мій! Не заарештували! Тепер цілих два тижні не треба боятися, два довгих тижні, чотирнадцять днів і чотирнадцять ночей – цілу вічність! Боже, благослови цього чоловіка з перламутровим ножиком! Хай він знайде собі ще один – із висувним годинником і золотими ножичками!»
Поруч нього, біля входу, стояв поліцай. Керн намацав у кишені посвідку, потім рішуче ступив до нього й спитав:
– Котра година, вахмістре?
У нього й у самого був годинник; йому просто захотілося зазнати того вельми рідкісного для нього почуття, коли можна не боятись поліцая.
– П’ята, – буркнув вартовий.
– Дякую. – І Керн неквапливо зійшов із ґанку на тротуар, хоч йому хотілося бігти бігцем. лише тепер він повірив, що все це не сон.
У великій залі комітету допомоги біженцям було повно людей. І все-таки вона здавалась якоюсь порожньою. Люди стояли й сиділи в сутінку залу, мов тіні. Майже всі мовчали. Кожен уже сто разів переговорив про все, що його цікавило. І тепер лишалося тільки одне – чекати. Це був останній бар’єр перед відчаєм.
Більше половини присутніх були євреї. Поруч Керна сидів блідий чоловік зі схожою на грушу головою; він тримав на колінах футляр для скрипки. З другого боку згорбився літній єврей зі шрамом на опуклому лобі. Він безперестану стуляв і розтуляв кулаки, біля нього, пригорнувшись одне до одного, сиділи білявий юнак і темнокоса дівчина. Сиділи, міцно сплівши руки, наче боялися, що їх іще й тут можуть розлучити, як тільки вони на мить відірвуться одне від одного. Вони не дивились одне на одного, погляди їхні блукали десь у минулому, очі були ніби порожні, невидющі. За ними примостилася огрядна