ського режиму. Хресна дорога пролягала через Голландію, Бельґію та Північну Францію до Парижа, а там розділялася: один шлях вів через Ліон до узбережжя Середземного моря, а інший – через Бордо і Піренеї до Іспанії, Португалії та лісабонського порту.
Я так само пройшов цією дорогою, як і багато інших, кому вдалося втекти від гестапо. Але в країнах, крізь які пролягав шлях, ми не почувалися в безпеці, бо мало хто з нас мали дійсне посвідчення чи візу. Щойно жандарми нас ловили – відразу кидали за ґрати, засуджували чи висилали. Щоправда, у деяких країнах виявляли крихту людяності – принаймні не повертали до Німеччини, де ми неодмінно б загинули в концентраційних таборах.
Тільки в поодиноких випадках біженцям вдавалося роздобути чинні паспорти, тому втікали ми практично весь час. Без документів ми не могли знайти й легальної роботи. Більшість із нас голодували, ледь животіли і були самотні. Тому ми й назвали шлях наших поневірянь Via Dolorosa.
Проміжними станціями нам слугували поштові відділення у маленьких містечках і білі мури вздовж вулиць. У поштових відділеннях ми намагалися відшукати повідомлення до запитання від наших рідних та друзів, а мури і будинки вздовж шосе були нам за газети. Крейдою і вугіллям писали там загублені, які розшукували одне одного, – адреси, попередження, вказівки, – крик у порожнечу в період загального збайдужіння, за яким настала епоха нелюдськості: війна, коли і гестапо, і поліцію, а часто й жандармів об’єднувала спільна справа – полювання на нас, безталанних вигнанців.
1
Кілька місяців тому я прибув вантажним пароплавом із Лісабона до Америки, англійською майже не говорив – це було так, наче мене, напівнімого і напівглухого, висадили сюди з іншої планети. Зрештою, це й була інша планета, бо в Європі тривала війна.
До того ж не все було гаразд і з моїми документами. Звісно, якимсь дивом я таки отримав дійсну американську візу, яка давала мені право на в’їзд, але у паспорті значилося чуже прізвище. Міграційна служба засумнівалася в мені і послала на Елліс Айленд. Через шість тижнів мені дали дозвіл на тримісячне перебування. За цей час я мав отримати дозвіл на в’їзд у якусь іншу країну. Цю процедуру я знав іще з Європи. Там я роками так існував – і деколи мій час вимірювався навіть не місяцями, а днями. Так чи так, а ще з 1933 року мене, як німецького емігранта, офіційно оголошено мертвим. А зараз я міг цілих три місяці нікуди не втікати. Вже тільки це здавалося мені здійсненням усіх мрій.
До того ж життя під чужим іменем і з паспортом небіжчика давно мене не дивувало – ба навпаки, здавалося абсолютно нормальним. Цей паспорт я успадкував у Франкфурті. Чоловік, який подарував його точно у день своєї смерті, називав себе Россом. Отож, відтоді мене звуть так само – Роберт Росс. Справжня ім’я я вже майже забув. Забути можна багато чого, коли на кону стоїть виживання.
В Елліс Айленді я познайомився з одним турком, який десять років тому вже приїжджав до Америки. Я не знав, чому йому і цього разу просто не дали дозволу на в’їзд, бо, зрештою, і не запитував. Занадто часто я бачив, як людей висилали тільки тому, що вони не пасували до жодної графи анкети.
Той турок дав мені адресу одного росіянина з Нью-Йорка, з яким був познайомився вже дуже давно. Щоправда, він не знав, чи той досі живий. З Елліс Айленду я відразу пішов саме до нього. Мій учинок був логічний і зрозумілий, я роками так жив. Утікачі весь час перебивалися від однієї оказії до іншої, і що неймовірніша вона була, то буденнішою здавалася. Такі нагоди ставали сучасними казками – не надто веселі, але, хоч як це дивно, часто закінчувалися краще, ніж можна було сподіватися.
Росіянин працював у маленькому занедбаному готелі поблизу Бродвею. Називав себе Меліковим, розмовляв німецькою і відразу взяв мене до себе. Старий емігрант умить зрозумів, що мені потрібно, – дах над головою і робота. Дах над головою знайшовся легко: у нього було ще одне ліжко, яке він відразу поставив у свою кімнату. Щодо роботи було важче – з туристичною візою я не мав права працювати. Для цього потрібен був інший запис – дозвіл на в’їзд із номером імміграційної квоти. Отже, працювати я міг лише нелегально. Цей клопіт я мав іще в Європі, тому не надто переймався. До того ж у мене ще було трохи грошей.
– А ви вже думали, як зароблятимете собі на хліб? – запитав Меліков.
– Перед самим від’їздом із Франції я працював торговим агентом, продавав сумнівні картини та фальшивий антикваріат.
– Ви на цьому знаєтеся?
– Не надто, але трохи все-таки вивчив.
– Де саме?
– Я два роки пробув у брюссельському музеї.
– Працювали? – здивувався Меліков.
– Переховувався, – відповів я.
– Від німців?
– Від німців, які окупували Бельґію.
– Аж два роки? – перепитав Меліков. – І вас не знайшли?
– Мене – ні. Але схопили чоловіка, який мене переховував.
Меліков глянув на мене.
– А ви втекли?
– Так.
– Ви знаєте, що сталося з тим чоловіком?
– Те,