гроші вона бере. І обіцяє. Тоді сміється. І знову обіцяє. Що на це скажеш? Хіба я тому приїхав до Америки? Це безнадійно!
Лягманн комплексував через свою кульгавість. За його словами, раніше він був справжнім ловеласом. Якийсь есесівець почув про це і затягнув бідолаху в солдатський ресторанчик у районі Берліна – Вільмерсдорфі, щоб каструвати, але йому – це було 1934 року – завадила поліція. Лягманн відбувся кількома шрамами і чотирма переломами ноги, що як слід так і не зрослися. Відтоді він накульгував і полюбляв жінок із незначними фізичними вадами. Якщо в них був товстий і міцний задок, решта його не обходило. Навіть у Франції, за найскладніших життєвих обставин, він задовольняв свої потреби, полюючи на спідниці. Запевняв, що якось був познайомився у Руані з жінкою з трьома цицями, до того ж – на спині, і що народжена з морської піни Венера здалась би поруч із нею сумною потворою, оскільки у дамі з Руана він мав усе напоготові, навіть не розвертаючи її до себе лицем.
– Зате задок у неї був міцний, мов камінь! – додав мрійливо. – Гарячий мармур!
– Ти, Курте, анітрохи не змінився, – зауважив я.
– Та ніхто не змінюється. Кожен тисячі разів божиться, що зміниться. Декому навіть це вдається, коли його вже притисло до стіни. Але щойно знову ковтне повітря, відразу все забуває. – Лягманн перевів подих. – Як думаєш, це героїчно чи ідіотично?
На його сірому зморшкуватому чолі проступили великі краплі поту.
– Героїчно, – відповів я. – За нашої ситуації себе треба прикрашати лише найкращими означеннями. Хто занадто глибоко зазирає собі в душу, той скоро наштовхнеться на фільтр, крізь який стічні води потрапляють у канаву.
– Ти теж зовсім не змінився. – Лягманн-Мертон зіжмаканою хустинкою витер із чола піт. – Любиш пофілософствувати, правда?
– Атож, люблю. Це мене заспокоює.
Лягманн несподівано всміхнувся:
– Це дає тобі відчуття нікчемної переваги над іншими, ось у чому річ.
– Перевага ніколи не буває аж такою нікчемною.
Лягманн трохи помовчав.
– Я маю її вмовити. – І зітхнувши, витягнув із кишені куртки якийсь пакуночок, загорнутий у тонкий папір.
– Вервиця, – пояснив. – Сам Папа освятив. Зі справжнього срібла і слонової кості. Як думаєш, це справить на неї враження?
– Який Папа?
– Та ж Пій! Хто ж іще?
– Бенедикт XV пасував би краще!
– Що? – Він збентежено подивився на мене. – Але ж той давно вже помер. Чому саме він?
– У нього було б більше переваги. У мертвих її завжди більше. І не такої нікчемної.
– Он воно що! Іще один дотепник! Я вже й забув. Останнього разу, коли я тебе…
– Годі! – вигукнув я.
– Що?
– Годі, Курте. Далі не треба!
– Як хочеш. – Лягманн якусь мить повагався. Але бажання вилити душу перемогло. Він знову розпакував тонкий світло-голубий папір. – Шматок оливкового дерева з гори Єлеонської, з самісінького Гетсиманського саду. Оригінал зі штампом та письмово завіреним документом про автентичність.