лиця перед вікном, воно раптово обертається, і останні промені вмираючого сонця падають на нього – пів-обличчя палахкотить червоним полум’ям, а другу половину – сховано в тіні, аж раптом тишу пронизує високий писклявий голос із саксонським відтінком: «Не зупинятися! Наступні!»
Я обернувся і знову ввімкнув світло. Минули роки, перш ніж я зміг спати без світла, але, навіть коли засинав, моторошні сни змушували мене зриватися на рівні ноги. Й досі щоночі неохоче вимикаю лампу і не люблю спати сам.
Я піднявся і вийшов надвір. За стійкою біля входу стояли Лягманн і Меліков.
– Усе гаразд, – тріумфально повідомив Лягманн. – Ти тільки поглянь! У Владіміра є російська монета, ми нею поставимо печатку. Тут навіть кирилицею написано! Щоб я здох, якщо хтось засумнівається, що то не грецькі ченці наповнювали її в монастирі біля Йордану!
Я глянув, як по корку стікає сургуч, у жовтогарячому сяйві свічки, що стояла поруч, на дерев’яній стійці. «І що це зі мною? – думав я. – Та ж усе вже позаду. Мене врятовано! Там, надворі, вирує життя! Врятовано! Але чи це справді так? Чи мені дійсно вдалося втекти? І від тіней теж?»
– Піду трохи прогулятися, – сказав я. – Голова вже тріщить від англійських слів! Мушу трохи провітритися. Бувайте!
Коли я повернувся, Меліков уже взявся до роботи. Він одночасно працював ким завгодно – деколи швейцаром удень, деколи вночі, крім того, виконував іще й сотні інших дрібних завдань. Зараз був швейцаром – щоночі протягом усього тижня.
– Де Лягманн? – запитав я.
– Нагорі, в коханої.
– Думаєш, йому сьогодні пощастить?
– Ні. Вона піде з ним і мексиканцем вечеряти. За все платитиме Лягманн. Він завжди був такий?
– Так. Тільки раніше йому щастило більше. Пристрасть до калік і потвор виникла через кульгавість, принаймні так він стверджує. Раніше він був нормальний. Можливо, душа його така ніжна, що він соромиться гарних жінок. Хтозна…
Я побачив, як крізь двері прослизнула чиясь тінь. Худорлява, досить висока жінка з дрібним обличчям. Бліда, сіроока, з темно-русявим волоссям, що здалося мені пофарбованим. Меліков підвівся.
– Наташа Петровна, – промовив він. – Коли ви повернулися?
– Два тижні тому.
Я теж підвівся. Жінка була майже одного зі мною зросту. У вузькому приталеному костюмі вона здавалась аж занадто худорлявою. Говорила швидко, дуже високим і трохи прокуреним голосом.
– Чарку горілки? – запитав Меліков. – Чи віскі?
– Горілки. Але тільки ковточок. Маю знову йти. На фотосесію.
– Так пізно?
– Цілий вечір. Фотограф вільний тільки ввечері. Сукні і капелюхи. Капелюшки. Геть мініатюрні.
Аж тепер я побачив, що Наташа Петровна теж була в капелюсі: округлої форми і без крис, чорне ніщо, яке косо сиділо в її волоссі.
Меліков пішов по пляшку.
– Ви не американець? – поцікавилася дівчина.
– Ні. Я німець.
– Ненавиджу німців!
– Я теж, – відповів я.
Вона здивовано глянула на мене:
– Не сприймайте це особисто.
– Ви