збитки.
– Ні, Бетті, – сказав Кан. – Жодних підстав. Ви ж не взяли розписки чи квитанції? – запитав він Ґрефенгайма.
– Звісно, ні. Про таке взагалі не йшлося. Все було винятково на довірі.
– Зате ця паскуда живе зараз просто розкішно, – чмихнула Бетті. – А Ґрефенгайм голодує.
– Не скажу, що голодую. Але я сподівався, що на ті гроші оплачу навчання.
– А зараз скажіть, на скільки вас обскубли? – безжально зажадала Бетті.
– Ну, – збентежено всміхнувся Ґрефенгайм, – то були мої найрідкісніші марки. Будь-який торговець дав би за них щонайменше шість-сім тисяч доларів.
Бетті, хоч і давно знала цю історію, широко відкрила свої вишневі очі.
– Це ж цілий статок! Скільки доброго можна було зробити за ті гроші!
– Все одно краще, ніж якби вони дісталися нацистам, – винувато виправдовувався Ґрефенгайм.
Бетті обурено глянула на нього:
– Вічно одне й те ж: все одно краще! Ця емігрантська покірність! Чому ви не проклинаєте життя усіма фібрами своєї душі?
– Бетті, а яка з цього користь? Деколи я сам перетворююся на антисеміта.
– Це вічне розуміння і прощення майже всіх гріхів! Думаєте, нацист би теж так поводився? Та він би забив ошуканця до смерті!
Кан весело і ніжно поглянув на Бетті, яка у всіх своїх фіолетових рюшиках достоту скидалася на задерикуватого папугу.
– Серденько, ти наче остання представниця роду Макавеїв.
– Не іронізуй. Ти, принаймні, показав цим варварам, де раки зимують. І маєш мене зрозуміти. Деколи я просто задихаюся. Ця вічна покора! Ця вічна здатність усе витерпіти! – Бетті люто глипнула на мене. – А ви що скажете? Ви теж здатні все стерпіти?
Я промовчав. Та й що я міг відповісти? Бетті струснула головою, посміялася сама над собою і пішла до іншого гурту.
Хтось увімкнув грамофон. Залунав голос Рихарда Таубера. Він співав пісню з «Країни усмішок».
– А зараз усі тужитимуть за Курфюрстендамом, – сказав Кан. Він обернувся до Ґрефенгайма. – А де ви зараз живете?
– У Філадельфії. Колега дозволив погостювати. Можливо, ви його знаєте: Равік.
– Равік? З Парижа? Авжеж, я його знаю. Проте я не думав, що йому вдалося втекти. Що він робить?
– Те, що і я. Тільки не бере так близько до серця. У Парижі неможливо було скласти екзамен. А те, що тут це можливо, він сприймає як прогрес. А мені важче. На жаль, я розмовляю тільки цією триклятою німецькою, не враховуючи латини та грецької, ними я теж досить вільно володію. Але кому ці мови зараз потрібні?
– А чому ви не можете почекати, поки закінчиться війна? Німеччина війни не виграє, тепер це знає кожен. А потім ви зможете повернутися.
Ґрефенгайм повільно похитав головою.
– Це – наша остання ілюзія, яка розлетиться, мов дим. Ми не зможемо повернутися.
– Чому? А коли з нацистами буде покінчено?
– З німцями, може, й буде покінчено, але з нацистами – ні. Нацисти не впали з Марса і не зґвалтували Німеччину, – сказав він. –