бачив твій народ, добрий, сміливий, відчайдушний, завжди гордий своєю красою. Мені сподобався твій народ. І тобі я за вчинок добрий повинен віддячити.
Дівчина нарешті опанувала себе і впевнено подивилася на страшного птаха. Якщо комусь не забракло сміливості кинути виклик злій силі, то і вона не відступить!
– Задовго ти гостюєш на моїй землі – нема на ній більше миру і радості! Лети в морок, звідки прийшов! Не буде в очах і серцях мого народу смертних тіней і пітьми кривавої!
Птах іще раз глянув на неї одним оком, іншим.
– Не жени мене, дівчино… Хіба мене проженеш? – мовив замислено. – Твоє серце розуміє, хто я. Як осяє світло морок прадавній, може відчути він вдячність, а як розкрає промінь ніч, темряву на шматки рвучи, боляче це, і ненависть квітне у тих стражданнях. До всього живого ненависть… Та яким буде те проміння – лагідним чи жорстоким – не темряви воля. І лиш на межі світла і мороку народжуються тіні сутінкові і пітьма кривава. І час у ту мить зупиняється. Я можу дати тобі безсмертя, чародійко, і краса твоя не зів’яне ніколи.
– Що смерть для мене? – лагідно всміхнулася дівчина, немов спогадам. – Я стану ромашками в полі, лисеням, зозулею, хмаринкою в небесах… Я не боюся смерті, бо лише початок вона іншого життя. Ти минаєш межу між світами, але й ті, що у моєму світі живуть, її переходять легко, якщо серця їхні жах не стискає. Лети, враже! Поверни спокій моїй землі. Лети!
Птах зиркнув на ту, яку називав чародійкою, із подивом, із жалем, із розумінням. Бачив він таких хранителів, що й самі до пуття не знали, яка сила ховається в їхньому слові і погляді.
Цілий народ, що обрав мир замість війни з пітьмою кривавою і сутінню, від зла благословенням своєї рідної землі захищений… Не було вже того благословення, зів’яло, мов трави на березі озера чорного.
Птах полетів, залишивши дівчину на самоті, високу, струнку, гарну, з темним волоссям, заплетеним у довгу косу.
Більше ніхто не бачив того птаха, та в наступні дні вода у криницях трохи змінила смак, і невловимі барвисті відблиски грали на її поверхні. Підступною була та веселка, а кольори її – мертвими.
Чорнокоса дівчина напилася тієї води, і брати її, і сестри, і весь її народ.
І під їхніми руками почали всихати трави і квіти, розсипалися на порох речі.
Смерть приносив їхній дотик, коли вони того бажали. Лише одне одного могли вони торкатися без остраху.
Час більше не мав над ними влади, а вони мали владу і над часом, і над простором, хоча ще не знали про це.
Одного дня усі вони залишили свої домівки, бо так мали зробити, і розійшлися світом.
Різними вони стали – дехто майже повністю лишився собою, дехто зробився суцільним смертоносним дотиком без почуттів і пам’яті про минуле. І не було кому сказати, що потемнішали їхні очі, пломеніє у них лиховісний кривавий вогонь, і рідко осяюються їхні обличчя і думки світлом.
Деякі ж знайшли собі розвагу. Вони обирали людей, слідкували за ними, жили їхніми життями, а потім ті життя обривали. А іноді рік за роком вели крізь небезпеки,