сліз.
Я не знаю чому, але я був абсолютно впевненим, що мама нічого не знала ні про ключ, ні про конверт, ні про вазу. Це була моя із татом таємниця.
Отож упродовж тих восьми місяців, коли я бродив вулицями Нью-Йорка у пошуках правильного Блека, а вона мене питала, куди я йду та коли повернусь, я просто відповідав: «Йду гуляти. Буду пізніше». Що мене дивувало, так це те, чому вона ніколи більше ні про що не питала, ні куди саме я йду, ні коли саме я повернусь, хоча зазвичай вона дуже за мене хвилювалась, особливо після татової смерті. Вона навіть купила мені мобільний телефон, щоб ми завжди могли знайти одне одного, а ще примусила мене їздити виключно на таксі, а не в метро. Вона навіть відвела мене до поліцейського відділка, щоб зняти відбитки пальців, – я сприйняв це як цікаву пригоду. То чому вона раптом почала про мене забувати? Щоразу, коли я виходив на пошуки, тягар у мене на серці ставав трохи легшим, бо я наближався до тата. Але водночас, він ставав і тяжчим, бо я віддалявся від мами.
Тієї ночі перед сном я й далі думав про ключ і про те, що кожні 2,777 секунди у місті народжується новий замок. Я витяг «Те, що зі мною сталося» зі сховку між ліжком та стіною і трохи погортав його, думаючи лише про те, щоб швидше заснути. Через цілу вічність я виліз із ліжка і пішов до комірчини, у якій ховав телефон. Я не витягав його звідти від найжахливішого у світі дня. Це здавалося мені просто неможливим.
Я багато думав про ті чотири з половиною хвилини між моїм приходом додому і татовим дзвінком. Стен торкнувся мого обличчя, чого він ніколи не робив раніше. Я востаннє їхав ліфтом. Я відімкнув вхідні двері, зняв рюкзак та роззувся, наче все було чудово, бо тоді я ще не знав, що насправді все жахливо, та й звідки я міг це знати? Я погладив Бакмінстера, щоб показати йому, як я його люблю. Тоді підійшов до телефону, щоб перевірити повідомлення на автовідповідачі, і прослухав їх одне за одним.
Повідомлення перше: 8:52.
Повідомлення друге: 9:12.
Повідомлення третє: 9:31.
Повідомлення четверте: 9:46.
Повідомлення п’яте: 10:04.
Я хотів подзвонити мамі. Тоді мені спало на думку взяти рацію, щоб зв’язатися з бабусею. Я прокрутив записи на автовідповідачі до першого повідомлення і прослухав їх усі ще раз. Я поглянув на годинник. 10:26:41. Мені захотілося втекти світ за очі й більше ні з ким ніколи не розмовляти. Мені захотілося заховатись під ліжком. Тоді я подумав про те, щоб побігти до центру і спробувати самотужки його врятувати. А тоді задзвонив телефон. На годиннику було 10:26:47.
Я знав, що не дозволю мамі прослухати повідомлення, бо захищати її було одним із моїх raisons d’être, тож я витяг із комоду гроші, які тато відкладав для надзвичайних випадків і побіг у магазин «Радіо шек»[14] на Амстердамі.[15] По телевізору я побачив, як впала перша вежа. Я купив точнісінько такий самий телефон, прибіг додому і записав наше привітання зі старого телефону. Я загорнув старий телефон у шарф, який бабуся не доплела через мою непоступливість, а тоді поклав його у сумку для покупок, а її поклав у коробку, а коробку заховав під купою інших речей у комірчині, прикривши своїм набором ювелірних інструментів та альбомами з колекціями іноземних купюр.
Тієї ночі, коли