нема, він щойно пішов у справах. Прийом.
– Але зараз четверта дванадцять ранку! Прийом.
Квартирант поселився у бабусі одразу після татової смерті, і хоч я бував у неї в гостях майже щодня, я досі його не бачив. У нього постійно були якісь справи, або ж він спав, або приймав душ, хоч я й не чув шуму води. Мама якось запитала мене:
– Тобі не здається, що бабусі самотньо?
– Мені здається, усі люди рано чи пізно почуваються самотніми.
– Але у неї немає мами, чи таких друзів, як Даніель чи Джейк, чи навіть Бакмінстера.
– Це точно.
– Може, їй потрібен уявний друг?
– Але ж є я, і я справжній, а не уявний.
– Так, і бабуся тебе обожнює, але ти ходиш до школи, і в гості до друзів, на репетиції «Гамлета», і в магазини «Умілі ручки»…
– Мам, будь ласка, не згадуй про «Умілі ручки».
– Я просто хотіла сказати, що тебе немає поруч увесь час. А бабусі може бути потрібен друг її віку.
– Звідки ти знаєш, що її уявний друг – старий?
– Я не знаю цього напевно. Вона продовжила:
– Немає нічого поганого у тому, що людині потрібен друг.
– Ти маєш на увазі Рона?
– Ні, я говорю про бабусю.
– Але маєш на увазі Рона.
– Ні, Оскаре. Ти помиляєшся. І зміни свій тон.
– Я не використовую якийсь особливий тон.
– Ти використовуєш свій винувальний тон.
– Я навіть не знаю, що таке «винувальний тон», то як я можу його використовувати?
– Ти намагаєшся мене присоромити за те, що у мене є друг.
– Ні, не намагаюсь.
Вона провела рукою з обручкою по волоссю і сказала:
– Знаєш, Оскаре, я справді говорила про бабусю, але це правда – мені також потрібні друзі. Що в цьому поганого?
Я знизав плечима.
– Тобі не здається, що тато хотів би, щоб у мене були друзі?
– Я не використовував ніякого тону.
Бабуся живе у будинку напроти. Ми мешкаємо на п’ятому поверсі, а вона на третьому, але різниця невелика. Іноді вона пише мені записки, і я можу бачити їх у вікні через свій бінокль, а колись ми з татом намагалися зробити паперовий літак, який долетів би від нашої квартири до бабусиної. Стен стояв унизу, підбираючи з дороги всі наші невдалі спроби. Я досі пам’ятаю записку, яку бабуся написала мені одразу після татової смерті: «Не йди».
Бабуся виглянула з вікна і приклала свою рацію неймовірно близько до губ, від чого звук став нечітким.
– Усе гаразд? Прийом.
– Бабусю? Прийом.
– Так? Прийом.
– Чому сірники такі короткі? Прийом.
– Що ти маєш на увазі? Прийом.
– Ну, вони завжди догорають так швидко. У кінці всі поспішають й іноді навіть обпікають собі пальці. Прийом.
– Я не надто в цьому тямлю, – сказала вона, як завжди принижуючи себе перед тим, як висловити свою думку, – але думаю, що сірники роблять такими короткими, щоб вони легко поміщалися в кишені. Прийом.
– Мабуть, – відповів я, підтримуючи рукою підборіддя і опираючись ліктем на підвіконня. – Я теж так думаю. А якби