я діабетик, і мені потрібен цукор прудчій! Брехня номер тридцять п’ять.
– Ти хотів сказати, тобі потрібен цукор хутчій?
– Байдуже.
Я був не в захваті від своєї брехні, а ще не вірив у можливість знати своє майбутнє наперед, просто я сильно захотів потрапити до неї в квартиру. У компенсацію за свою брехню я пообіцяв пожертвувати невелику суму для хворих, котрі справді страждають від діабету, якщо мені даватимуть більше кишенькових грошей. Вона тяжко зітхнула, наче почувалася неймовірно ніяково, але, з іншого боку, вона мене й не виганяла. З будинку долинув чоловічий голос. Вона запитала:
– Хочеш апельсинового соку?
– А кава у вас є?
– Йди за мною, – сказала вона мені та пішла всередину квартири.
– Як щодо немолочних вершків?
Поки я йшов за нею, встиг помітити, що в квартирі було ідеально чисто і затишно. На стінах всюди висіли гарні фото, причому, на одному з них була гола вагіна афроамериканки, від чого мені одразу стало ніяково.
– А де подушки від дивана?
– Цей диван без подушок.
– А це що таке?
– Ти маєш на увазі картину?
– Ваша квартира гарно пахне.
Звідкись знову долинув чоловічий голос, цього разу страшенно гучний, неначе чоловік був у відчаї, але жінка не звернула на крик жодної уваги, наче не почула його, або ж їй було байдуже.
У кухні я торкнувся майже до всього, бо мені це здалося природним. Я провів пальцем по мікрохвильовці та побачив, що він одразу став сірим від пилу.
– C’est sale,[25] – звернувся я до неї, показуючи свій палець. Вона одразу посерйознішала.
– Ти мене присоромив, – сказала Аббі.
– Ви ще не бачили моєї лабораторії, – я намагався її заспокоїти.
– Цікаво, як таке могло статися? – подумала вголос вона.
– Ну, речі час від часу забруднюються.
– Але я люблю тримати помешкання у чистоті. Щотижня до нас приходить жінка, яка наводить тут лад. Я вже мільйон разів її просила прибирати всюди. Я навіть вказувала їй на помилки.
Я запитав її, чому вона так засмутилась через якусь дрібницю.
Вона відповіла:
– Для мене це важливо.
Я чомусь згадав про переміщення однієї піщинки у пустелі. Я витяг вологу серветку зі свого набору і витер поверхню мікрохвильовки.
– Якщо ви – епідеміолог, – сказав я, – мабуть, знаєте, що сімдесят відсотків пилу в помешканні складається із частинок епідермісу людини.
Вона відповіла:
– Ні, я цього не знала.
– Я епідеміолог-любитель.
– Сумніваюсь, що таких, як ти багато.
– А ще я колись провів неймовірно цікавий експеримент, примусивши Феліз протягом року зберігати весь пил із нашої квартири у пакети для сміття. Вона зробила це для мене. Тоді я зважив пил. Він важив п’ятдесят один кілограм. Тоді я вирахував, що сімдесят відсотків від п’ятдесят одного кілограма – це близько тридцяти п’яти з половиною. Я, наприклад, важу тридцять чотири і п’ять десятих, а коли змокну під дощем, то навіть тридцять п’ять і три десятих кілограма. Це нічого не доводить, взагалі-то, але досить дивно. Куди мені