і чужих, наша трійка і притягла в сільраду Сашка Голуба. І як тільки язики повернулися сказати, що затрималися, бо зрадника ловили. Самі нібито дуже на фронт поспішають. Нікому й на думку не спало, що саме їх треба затримувати – партизанський загін у сорок першому не створили, тоді й місяця не минуло, які з лісу в село примчали, замерзли, бачите, і зголодніли, а головне – налякавшись блискавичного наступу німців, поспішали в ноги до них упасти, – хитав дід головою. – Хіба ж думали, що їх колись проженуть із нашої землі?! – Він довго мовчав. – Шкода, що військовим зараз дали велике право – самим усе вирішувати. Хлопців під тином убили без суду і слідства. Так і цього разу, усе вирішили на свій розсуд – ту трійку, дописавши в списки, відрядили на фронт, а Голуба на шибеницю потягли за те, що перед відступом німців партизанів уночі не провів до Березного. Було йому таке завдання, і він, дійсно, його не виконав, бо ця трійка, усе пронюхавши, заманила його до себе, чимось напоїла, після чого він дві доби проспав. І що, скажете: не спланували зарані? Тільки збиралися, мабуть, німцям його здати, а коли ті так поспішно відступили, вирішили нашим. Їх і таке влаштовувало. Сашкова мати до мене сьогодні приходила і про все розповіла. – Його підняті брови вже були аж під шапкою, а очі бігали туди-сюди, не знаходячи місця, на якому можна спинитися.
– Чому ж учора не прийшла? – Горпина стояла бліда, мов стіна.
– Не знала вона, та й нам ніхто не переказав. А я все зіставив, і ось що виходить: коли ви в Тоні вечеряли, його якраз допитували, а коли додому поверталися – вже й повісили. На той час у центрі жодної людини не було, тому вішальника побачили лише вранці, та й не впізнали одразу. Коли вже роздивилися, матері переказали, а вона бігом у сільраду та давай там кричати. Тоді, може, й завагалися ті військові, але пізно вже було. Тому, залишивши в нас одного пораненого офіцера, який, кажуть, призначений головою, всі інші терміново в район подалися, – нервував дід Сава, аж під очима в нього сіпалося.
– То ходімо й ми до того нового голови, нехай знає, що наробили, – запропонувала, не вагаючись, Мар’яна.
– Зачекайте. Кому і про що розказувати? – ніби прокинулася баба Проня. – Хіба що матір підтримати, яка, мабуть, і зараз біля свого сина стоїть. Не кине ж вона рідну дитину, раз зняти не дозволяють. Призначений голова сказав: нехай ще повисить, бо вважає, що все зробили правильно.
– Ви як хочете, а я піду, поплачу біля нього та попрощаюся, він мене не раз із села до партизан возив і возом, і саньми. Бідовий був хлопець, справжній боєць. Заодно в сільраду зазирну, на того антихриста подивлюся, який теж брав участь у чорній справі. Чи подуріли, чи озвіріли, чи на війні крові надивилися, то тепер зі своїми воюватимуть? Що ж це коїться? – горювала Горпина.
– Не ходіть. Уже нічим не допоможете, – продовжувала умовляти баба Проня. – Усі на фронт пішли, а вас знову захистити нема кому, заберуть – і все. Пригадайте, як перед війною було – слово боялися сказати. Так надіялися, що прийде нове життя, та якби старе не повернулося. – І вона взяла під руку