головою. – Сім тисяч старих і малих? – знову повторювала ті цифри, які відтепер залягли в її пам’яті надовго. – Що ж тоді на фронті творилося, коли в окупації нікуди було подітися ні від чужих, ні від своїх? – Тепер її мозок швидко складав усе до купи. – Ми ще раніше від Корюківки могли полягти чи погоріти. До цих пір не можу зрозуміти, як уціліли, – і тоді, коли Костя помічника коменданта вбив, і коли партизани пальне зірвали та пограбували. Наші люди тільки тепер отямлюються та кажуть, що чудо сталося. Думають, що Лаврентій за нас молився. Інакше й наші б кістки на попелищах валялися. Буде він лежати біля Феодосія в Чернігові, ось подивишся. – Вона вже давно вбачала в ньому непросту людину. – А що, навіть святий Миколай колись простолюдином був.
– Чи й не чудо! На початку то було, німець тоді ще не знав, як себе вести, а це ось – першого і другого березня, уже їм жарко у нас стало, – аналізував дядько Михайло минулі події. – За Корюківку кажуть так: такої трагедії світ ще не бачив. – Зараз він повторив те, що сказали партизани після тієї гарячої німецької каральної операції. – Правда, світ, може, й не бачив, а нам різне доводилося. Ти тільки того… – спинився, придивляючись до Горпини, – не кажи нікому, бо, може, що й не так.
– Бач, тепер і ти назад, сказав і налякався. Теж мені козак. А слово не горобець, вилетіло, то не піймаєш. – Їй зовсім не хотілося замовчувати таке велике лихо.
– Чого мені боятися? – Хоча і вважав Михайло себе сміливим, але з часів розкуркулення та страшного голоду постійно хтось його стримував. Він сердився на себе, але вуста часто самі неначе зціплювалися. – Ти не храбрися, – відповів їй, – того, що сталося, все одно не вернеш. Іди та своє роби. Он тебе вже серед дороги виглядають, – буркнув та знову, ставши тим мовчазним Михайлом, якого вона знала, повернув назад.
Антоніна, зустрівши Горпину Петрівну ще на вулиці, щось прошепотіла їй на вухо, і жінки швидко пішли до хати. Ще не переступивши поріг, Горпина почула нові крики і схопилася за голову.
– Тихо, Надю, тихо, бо піду назад. Голівочка й без тебе на шматки розривається. Ну, і що ж ти, моя дитино, виробляєш, усю сорочку на собі порвала? Заспокойся, це тільки початок, – витираючи її мокре обличчя, лагідно примовляла. – Давай помолимося Матері Божій, вона заступниця наша, – вклала в її руку маленьку іконку. – Багато діток народилося з нею, вона дуже давня, ще моя бабуся з нею пологи приймала. Народимо й ми, – запевняла. – Я все приготувала, все знаю, зі мною тобі нічого боятися. Он і Тоня не так давно народила. У неї там така причина була, можливо, вона тобі й розповідала, але тоді я дуже боялася за неї. Ти б бачила, як вона мужньо все витерпіла. Що й говорити – жінка партизанського командира! – Сказавши таке, Горпина швидко замовкла, пригадавши недавню розмову з Михайлом.
Вона й сама часто над тим думала, але чомусь не вірила до кінця, списуючи все на розбійників, яких часто люди теж за партизан приймали. Сьогодні мов полуда з очей спала. «Чому ж ми зайві на цій землі? Між двох вогнів потрапили. Чим же все скінчитися може? Невже