От яка ти молодець! – підхвалювала, і в самої тремтіли руки. – Нарешті хлопчика ми піймали! – ледь тримаючись на ногах, доводила свою справу до кінця. – Тепер бризкай святою водою та швидше повертайся, дитя вже мити треба, – підганяла Тоню, яка витирала рушником їхні змучені обличчя, подавала теплу воду та хвилювалася, щоб вистачило сил у них обох, адже до ранку вони дуже заслабли. Але втома відступила, тільки-но дитинка почала кричати. Спинившись, вони дивилися на те пташеня, у яке Бог якраз вдував душу. Розплющила очі й Надя.
– Нехай покричить, нехай усім розкаже, що народився, заодно легені розправить. Ми поморилися, а йому найтяжче було на світ Божий потрапити. Здається, всі впоралися, – примовляла Горпина, розглядаючи малюка. – Слава Богу, все на місці, і ніжки довгі та стрункі, тож хороший воїн буде. Ще й понеділок сьогодні, а з нього світ починався, – її обличчя торкнулася надзвичайна радість. – Як назвеш його, Надю? Михайликом би треба. Скільки подій у нас із цим празником пов’язано! – придивлялася до неї і знову не могла зрозуміти – чи повернулася свідомість, чи й зараз ні? – Синок гарний, у тебе пішов: і носик такий, і навіть пальчики на ручках, – знала Горпина, яким ключиком відкрити серце матері, тому й використовувала весь свій життєвий досвід. – Це він зараз синюватий, бо старався дуже, а через місяць таким красивим стане – не впізнаєш, через два – уже агукати до тебе буде, у три голівку триматиме, а в чотири почне на ноги спинатися, – її не полишала надія, що вона все ж виведе Надю з того стану своїми словами. – Годуватимеш його; жінка найщасливіша, коли дитинку свою груддю годує. – Помітивши, як Надя усміхнулася, вона полегшено зітхнула. А коли вимучена породілля заснула, обнявши рукою загорнуте немовля, Горпина й собі примостилася на лежанці. Один Бог знав, що вона була найщасливішою, прийнявши ще одне дитя Боже.
По обіді, залишивши породіллю на Антоніну, попрямувала додому. Зайшовши у двір, побачила Мар’яну, яка поралася в хліву.
– Як Уляна наша, кажи одразу? – Як не важко їй довелося, все ж не забула за неї.
– Заслабла від горя, не їла, не пила і не вставала навіть, – почула у відповідь.
– Як не є, а жити все одно доведеться, живим ніхто в могилу не полізе. – Горпина знала, що найтяжчими є перші хвилини. – Умовлятимемо й сьогодні, жалітимемо словом, аби хоч трохи легше їй стало. Згодом воно попустить, навіть з горем усі звикаються, – це вона й по собі знала. – Ходімо до хати, страшенно хочу їсти. Чи в тебе нема чого? – Мабуть, уперше в житті вона просила.
– Усі горшки в печі перевернула, тож довелося знову розпалювати та борщ варити. Ото такий ранок був – самі нерви, – хвалилася Мар’яна. – Дітям по шматку хліба дала, а сама й крихти до рота не поклала. – Вона все на небо поглядала. – Вітер піднімається, отже, знову погода мінятиметься. Хоч би тільки дощ не пішов, бо й так холодно дуже. Солдатикам нашим тепла погода вкрай необхідна. – Якими б не були їхні власні біди, а за своїх бійців вони, здається, ніколи не забувають. – Окопи ритимуть,