воно не подобається, – сказала Поллі, затремтівши всім тілом.
Що вони помітили насамперед, то це світло. Воно не скидалося ані на сонячне світло, ані на електричне світло, ані на світло від ламп або свічок, ані на будь-яке інше світло, що його вони досі бачили. Воно було тьмяне, червоне й аж ніяк не веселе; рівномірне й не блимало. Діти стояли на рівній, брукованій поверхні серед височезних будівель, але даху над головою в них не було. Вони стояли на подвір’ї чи чомусь такому. Небо було дуже темним – густо-синім, дуже близьким до чорного. У того, хто бачив таке небо, виникав сумнів, чи може взагалі існувати світло.
– Погода тут якась кумедна, – сказав Діґорі. – Схоже, ми прибули сюди саме перед бурею або перед затемненням сонця.
– Мені це не подобається, – сказала Поллі.
Обоє, не розуміючи, чому вони так роблять, розмовляли пошепки. І хоч не було причини триматися за руки після стрибка, вони досі не відпускали одне одного.
Подвір’я, на яке вони опустилися, оточували височезні стіни з великими вікнами, вікнами без шибок, крізь які не видно було нічого, крім чорної темряви. Нижче виднілися арки на стовпах, роззявлені у чорному позіху, як отвори залізничних тунелів. Було досить холодно.
Камінь, із якого тут усе збудоване, здавався червоним, але, можливо, від дивного світла, і був дуже старим. Пласкі камені, які замощували подвір’я, мали тріщини і ніде не прилягали щільно один до одного, а гострі кути буди всюди стерті. Двері під однією з арок були завалені уламками каміння та сміттям. Двоє дітей крутили головами на всі боки, оглядаючи подвір’я. Схоже, вони когось – або чогось – боялися, ніби хтось стежив за ними з тих вікон, до яких вони оберталися спинами.
– Ти думаєш, тут хтось живе? – озвався нарешті Діґорі, досі говорячи пошепки.
– Ні, – сказала Поллі. – Тут усе в руїнах. Ми не чули жодного звуку, відколи тут з’явилися.
– Помовчімо й послухаймо трохи, – запропонував Діґорі.
Вони стояли тихо й слухали, але могли почути лише калатання власних сердець. Це місце було принаймні таким тихим, як Ліс-між-світами. Але це була інша тиша. Мовчанка лісу була насиченою, теплою (ви майже чули, як ростуть дерева) й наповнена життям. Тут була мовчанка мертва, холодна, порожня. Годі й уявити собі, щоб тут щось росло.
– Повертаймося додому, – сказала Поллі.
– Але ми ще нічого не бачили, – заперечив Діґорі. – Якщо ми вже потрапили сюди, то нам треба принаймні роззирнутися довкола.
– Я певна, тут немає нічого цікавого.
– Нема ніякого сенсу надягати на палець магічне кільце, яке дає тобі змогу мандрувати в інші світи, якщо ти боїшся оглянути їх, коли потрапиш туди.
– Хто каже, що я боюся? – пхикнула Поллі, відпустивши руку Діґорі.
– Я лише подумав, що тобі не дуже хочеться досліджувати це місце.
– Я піду всюди, куди підеш ти.
– Ми зможемо забратися звідси в ту мить, коли схочемо, – сказав Діґорі. – Скиньмо наші зелені кільця й покладімо їх у кишені під праву руку. Нам слід