вигадає щось жахливе для неї, якщо ми заберемо її додому.
– Звичайно, вигадає, – відповів Діґорі. – Пригадай, як він повівся з нами. До речі, а як ми повернемося додому?
– Я думаю, нам знову треба залізти в озерце.
Вони підійшли до краю води й зупинилися там, дивлячись на гладеньку поверхню. Вода, що віддзеркалювала зелене гілля, вкрите листям, здавалася дуже глибокою.
– Ми не маємо купальних костюмів, – завважила Поллі.
– Нам вони не потрібні, дурне дівча, – сказав Діґорі. – Ми ввійдемо у воду у своєму одязі. Ти хіба не пам’ятаєш, що він залишився сухий, коли нас закинуло сюди?
– Ти вмієш плавати?
– Трохи вмію. А ти?
– Ледве-ледве.
– Не думаю, щоб нам треба буде плавати, – припустив Діґорі. – Ми повинні пірнути на дно, хіба не так?
Нікому не хотілося стрибати в озеро, але жоден не сказав цього. Вони взялися за руки, промовили: «Один-два-три, стрибаймо», і стрибнули. Був великий сплеск, і, звичайно, вони заплющили очі. Та коли вони їх розплющили, то виявили, що досі стоять, тримаючись за руки, у зеленому лісі, й вода сягає їм лише до кісточок. Озерце, либонь, було кілька дюймів завглибшки. Вони повернулися назад, на сухий берег.
– Що ми зробили не так? – запитала Поллі перелякано.
Але Діґорі був не такий переляканий, як можна було б сподіватися, бо важко по-справжньому злякатися в тому лісі. Він видавався надто мирним.
– О, я все зрозумів, – сказав він. – Звичайно, це не могло спрацювати. Адже в нас досі на пальцях жовті кільця. Ти ж знаєш, вони призначені для подорожі в цей світ. Додому нас мають повернути зелені кільця. Ми повинні замінити жовті кільця зеленими. Ти маєш кишені? Добре. Поклади жовте кільце до лівої кишені. Я маю два зелені кільця. Ось зелене кільце для тебе.
Вони наділи зелені кільця й знову підійшли до озера. Але перш ніж спробували інший стрибок, Діґорі протяжно вигукнув:
– О-о-о!
– У чому річ? – запитала Поллі.
– Мені щойно спала справді чудова думка, – сказав Діґорі. – Що тут означають усі інші озера?
– Тобто?
– Якщо ми можемо повернутися в наш світ, стрибнувши в це озерце, то чи не потрапимо ми кудись-інде, стрибнувши в одне з інших? А що, як на дні кожного з них існує свій світ?
– Але я думала, ми вже в Іншому Світі твого дядька Ендру чи в Іншому Місці, як він іноді його називає. Ти хіба не сказав…
– Ой, не згадуй дядька Ендру, – урвав її Діґорі. – Навряд чи він щось знає про це. Він ніколи не мав мужності прийти сюди. Він тільки розмовляв про Інший Світ. А що як їх існують десятки?
– Ти хочеш сказати, цей ліс лише один із них?
– Ні, я не вважаю, що цей ліс узагалі є світом. Я думаю, це місце перебуває між світами.
Поллі здавалася спантеличеною.
– Ти хіба не бачиш? – запитав її Діґорі. – Тоді послухай. Згадай про наш тунель під черепицею. Такого приміщення нема в жодному з будинків. Власне кажучи, він не є частиною жодного з будинків. Та коли ти опиняєшся в тому тунелі, ти можеш пройти по ньому й увійти в кожен із будинків, що стоять у