умів розмовляти, – й перегортає кожну сторінку, перш ніж покласти її назад. А тоді він каже щось, що Вернерові не вдається розчути.
Фрау Елена притискає складені руки до фартуха, й Вернер розуміє, що це вона намагається приховати тремтіння.
– Вернере, – кличе вона повільним, ледь чутним голосом, не зводячи очей з єфрейтора. – Цей пан каже, що має радіо, яке треба…
– Візьми свої інструменти, – перебиває чоловік.
Йдучи з дому, Вернер оглядається лише раз: Юта притискається лобом і долонями до вікна у вітальні. Лампа освітлює її ззаду, і вона надто далеко, так що йому не вдається розгледіти вираз її обличчя. А тоді її поглинає дощ.
Вернер удвічі нижчий за військовика і має робити два кроки, коли той робить один. Вони проходять повз відомчі будинки й охорону на підніжжі схилу, де мешкають керівники. У світлі ліхтарів видно косі потоки дощу. Кілька людей, що трапляються їм на шляху, тримаються від єфрейтора на віддалі.
Вернер не наважується нічого питати. З кожним ударом серця його переповнює палке прагнення кинутися навтьоки.
Вони наближаються до воріт найбільшого будинку, будинку, який він бачив тисячу разів, але так близько – ніколи. Великий червоний прапор, важкий від дощової води, звисає з підвіконня на горішньому поверсі.
Єфрейтор стукає в задні двері. Служниця в сукні з високою талією знімає з них пальта, вправно струшує з них воду й вішає їх на мідний підлоговий вішак. У кухні пахне тортом.
Єфрейтор заводить Вернера в їдальню, де на стільці сидить вузьколиця жінка з трьома свіжими роменами у волоссі й гортає журнал.
– Мокрі, мов качки, – каже вона й знову опускає погляд. Вона не запрошує їх сісти.
Товстий червоний килим зминається під п’ятами Вернерових шкарбунів; над столом горить електрична лампочка в плафоні; на шпалерах в’ються троянди. У комині тліє вугілля. Предки сім’ї сердито дивляться з фотографій на всіх чотирьох стінах. Це тут вони арештовують хлопців, чиї сестри слухають іноземні радіостанції? Жінка гортає сторінки свого журналу, одну за одною. Її нігті пофарбовані яскраво-рожевим лаком.
Сходами спускається чоловік у неймовірно білій сорочці.
– Боже, він такий малий, правда? – звертається він до єфрейтора. – Це ти – той знаменитий майстер із ремонту радіо? – Чоловікове густе чорне волосся блищить на голові, мов налаковане. – Рудольф Зідлер, – каже він і відпускає військовика легким кивком.
Вернер намагається видихнути. Гер Зідлер защипує манжети й оглядає своє зображення в мутному дзеркалі. У нього яскраво-блакитні очі.
– Ну що. А ти не дуже говіркий, так? У нас тут дещо зламалося. – Він вказує на великий «Амерікен Філько» в сусідній кімнаті. – Уже двоє в ньому длубалися. А тоді ми почули про тебе. Варто було спробувати, так? Їй, – киває він на жінку, – не терпиться послухати свою передачу. Ну й випуски новин, звісно.
З його тону Вернер розуміє, що насправді жінці байдуже до випусків новин. Вона не підводить очей. Гер Зідлер усміхається, наче кажучи: «Ми з тобою, синку, знаємо, що новини ще нічого не означають». У нього дуже дрібні зуби.
– Працюй