вагу на своєму серці.
Кілька годин по тому замкар прокидається й бачить силует літака, що затуляє собою зорі, несучись на схід. Пролітаючи в нього над головою, літак м’яко тріщить. А тоді зникає. За мить стрясається земля.
Край нічного неба, за стіною дерев, розцвітає червоним. У вогненному, мерехтливому світлі він бачить, що літак був не сам, що небо роїться ними, що вони десятками літають туди-сюди, мчать у всіх напрямках, і, на хвилю втративши орієнтацію, йому здається, що він дивиться не вгору, а вниз, так, наче пляма світла впала на клин води, змішаної з кров’ю, і небо стало морем, а літаки – голодною рибою, яка в темряві кидається на свою здобич.
Розділ 2
8 серпня 1944 року
Сен-Мало
Двері злітають із завіс. Цегла перетворюється на пил. Величезні хмари крейди, ґрунту й граніту, розпухаючи, вивергаються в небо. Усі дванадцять бомбардувальників уже завернули назад, набрали висоту й перегрупувалися високо над Ла-Маншем, доки черепиця, що злетіла ввись, усе ще падає на вулиці.
Стіни охоплює вогонь. Загоряються припарковані автомобілі, фіранки, абажури, дивани й матраци, й мало не всі двадцять тисяч томів у бібліотеці. Полум’я зливається й сильнішає, підіймається стінами міста, мов приплив, виплескується на провулки, переливається через дахи, перетікає через стоянку. Дим женеться за пилом, попіл – за димом. Палаючи, висить у повітрі газетний кіоск.
По всьому місту з підвалів і склепів малонці молять небеса: «Господи Боже, захисти це місто і жителів його, не покинь нас, заради всього святого. Амінь». Старечі руки стискають гасові лампи, репетують діти, виють собаки. В одну мить чотирьохсотрічні балки притулених один до одного будинків охоплює полум’я. Частину старого міста, підперту західними стінами, поглинає вогненна буря, у якій найвищі язики полум’я сягають ста метрів. Кисень такий ненажерливий, що у вогонь затягує все, важче за кота. Вивіски на кронштейнах тягнуться до жару; горщики з рослинами з’їжджають бруківкою і перекидаються. Стрижі, злітаючи з димарів, загоряються й кидаються вниз, мов роздуті іскри, перелітають через міські стіни й гаснуть у морі.
На рю де ла Кросс «Бджолиний готель» на одну мить стає майже невагомий, піднятий вогняною спіраллю, а тоді сиплеться на землю дощем уламків.
Будинок номер чотири по рю Воборель
Марі-Лор скручується калачиком під ліжком, затиснувши камінь у лівому кулаці, а будиночок – у правому. Гвіздки в балках скриплять і зітхають. Шматки тиньку, цегли й скла сипляться на підлогу, на модель міста на столі, на матрац у неї над головою.
– Papa, Papa, Papa, Papa, – повторює Марі-Лор, але її голос наче відділився від тіла, а слова звучать далеким сумним віршем. Їй здається, що весь цей час земля під Сен-Мало трималася купи корінням здоровенного дерева, яке росте в центрі міста, на площі, де вона ніколи не бувала, і тепер це величезне дерево вириває Божа рука, викорчовуючи його разом із шматками граніту й каміння, висмикує товсті закрутки кореня – кореня,