вішаки й із десяток уцілілих банок, повних гвіздків і шурупів.
Фолькгаймер. Він знайшов ліхтар і тепер проводить його променем по купі спресованих уламків у дальньому кутку – по камінню, цементу, трісках. Тільки за мить Вернер розуміє, що це – сходи.
Те, що від них лишилося.
Обвалився цілий кут підвалу. Промінь затримується там на хвильку, наче даючи Вернерові можливість усвідомити їхнє становище, а тоді відхиляється праворуч і перескакує на щось поблизу, й у відбитому світлі, крізь клуби пилу Вернер розрізняє величезний силует Фолькгаймера, який пригинається й зашпортується, рухаючись серед висячої арматури й труб. Нарешті промінь зупиняється. Затиснувши ліхтарик зубами, серед цих рваних тіней, що сягають стелі, Фолькгаймер піднімає уламки цегли, вапна й штукатурки, шматок за шматком, подрані дошки й кусні ліпнини – під цим усім, бачить Вернер, вимальовується тіло, поховане під цією вагою.
Там інженер. Бернд.
Берндове обличчя біле від пилу, але на місці очей – два провалля, а рот – червона діра. Хоч Бернд і кричить, Вернер його не чує крізь гул, що стоїть у нього у вухах. Фолькгаймер піднімає інженера – старий на руках у фельдфебеля скидається на дитину – і, тримаючи ліхтар зубами, переносить його через руїни, знову пригинаючись, щоб не забитися головою об висячу стелю, й опускає його на золотаве крісло, яке досі стоїть у кутку, тільки тепер вкрите білим пилом.
Фолькгаймер береться великою долонею за Берндове підборіддя й лагідно закриває йому рота. Вернер, що лежить за метр від них, не чує ніякої зміни.
Споруда навколо них знову починає тремтіти, і звідусіль сиплеться гарячий пил.
Тепер промінь Фолькгаймерового ліхтаря кружляє по тому, що залишилося від даху. Тріснули три величезні дерев’яні балки, але жодна з них не зламалася. Між ними тиньк, укритий павутиною тріщин, у двох місцях стирчать розірвані труби. Промінь ковзає позаду Вернера й освітлює перекинутий верстак, розтрощений корпус радіоприймача. Нарешті він знаходить і Вернера. Той підіймає долоню, затуляючи очі.
Фолькгаймер підходить; його велике стривожене обличчя опиняється зовсім поруч. Широкі, знайомі, глибоко посаджені очі під каскою. Високі вилиці й довгий ніс із роздвоєним округленим кінчиком, як у стегнової кістки. Широчезне підборіддя. Повільно й обережно, Фолькгаймер торкається Вернерової щоки. Відводить руку – кінчики його пальців червоні.
– Треба звідси вибратися. Знайти інший вихід назовні, – каже Вернер.
– Вихід? – питають Фолькгаймерові губи. – Звідси немає іншого виходу.
Розділ 3
Червень 1940 року
Château
Через два дні після втечі з Парижа Марі-Лор і її батько приходять до міста Евре. Ресторани або позабивані, або переповнені людьми. На сходах собору сидять двоє жінок у вечірніх сукнях, притулившись одна до одної. Між ринкових наметів якийсь чоловік лежить долілиць непритомний, якщо не гірше.
Пошта не працює. Телеграфні дроти обірвані. Найсвіжіша газета