відпускає дівчину до церкви кожної неділі.
– То до церкви, а не до бахура! – третій кивнув у бік Миколая, а тоді, вишкірившись, продовжив: – Розказували, що декотрі покоївки крадуть із панського столу котлетки і носять у панчохах своєму бахуру голодному.
Пани заулюлюкали:
– Ану ж бо, дівко, покажи, що у тебе в панчохах: чи не лишилося жиру від котлєток.
Від такого нахабства Миколай почервонів, Юрій поблід, пани ж розреготалися. Кульчицький краєм ока поглянув на Миколая, поплескав по плечі, заспокоюючи.
– Облиш. До ката підеш за напад на шляхту. Дай я сам, – сказав тихо, тоді ступив крок уперед, ставши поміж шляхтичами і своїми друзями.
– Даремно ви, панове, ображаєте невинну дівчину.
– А хто її ображеє? Хіба ж вельможному пану заборонено пожартувати зі свого хлопа чи покоївки? – відповів за всіх той самий, що штовхнув Юрія.
– Шляхтич мусить дбати про свою честь: оберігати і захищати підданих. Не ображати! – стояв на своєму Кульчицький.
Пан поклав руку на свою шаблю, підкрутив вус.
– Я, Ігнатій Коналінський, гербу «Рілля», є шляхтичем з діда-прадіда. Мої права шляхетські – шаблею писані.
Юрій мовчки поглянув на опонента, зазирнув йому у вічі. Ліва рука мимоволі почала намацувати шаблю при боці, однак він раптом згадав, що батько повідбирав у них зброю.
До Коналінського підійшов один з його товаришів, поплескав по плечі, а до Кульчицького мовив:
– Ми б іще побалакали з тобою, пане, але трохи нам спішно.
– І нам вже час, пане Юрію, – раптом сказала ззаду Мариня.
Пани розвернулися й пішли.
– От чого я хочу піти на Січ! – раптом сказав Миколай. Кульчицький зрозумів його з півслова. Мариня теж:
– Обиш його, Микольцю. Не треба. Ті пани – вони всі такі.
– Так би зараз гахнув йому кулаком межи очі! – продовжив свою гнівну тираду Миколай. – Розвелося панів! Шляхта! Де срав пес – там герб виріс!
Від цих слів Юрій посміхнувся, Мариня охнула.
– Та що ти таке вже мелеш своїм язиком, бодай тебе світ не чув і не видів!
Миколай поглянув на Юрія.
– Вибач, товаришу, то я не про тебе. Ніколи не змирюся з тим, що хтось є ліпший за мене лиш через те, що має якийсь там папірець. Скажи, пане Юрку, коли Адам орав у полі, а Єва пряла під хатою, хто з них був паном, а хто простим хлопом? Хто їм ті папірці на шляхетство повидавав? Бог?
– Матінко Божа! Миколаю! – намагалася затулити рота коханому Мариня.
Кульчицький знову посміхнувся:
– Ти знаєш, братику, не ти перший про це говориш. Були вже мужі…
– І що?
– Та нічого: спалили їх живчи на вогнищі…
– А видиш, видиш! – знову озвалася Мариня, а сльози самі потекли з її очей. Відвернулася.
Миколай підійшов до неї, обійняв:
– Та чого ти. Пан Юрко жартує…
– А я тобі казала, казала… Твій язик тебе ще до біди якоїсь доведе…
– Ну, то що я зроблю, що такий язикатий? От коли б мені на Січ…
– Я також про Січ думаю, – втрутився Юрій.
Миколай поглянув на нього із зацікавленням.
– Як