свого коня так і не лишив, а погнав щодуху по вузенькій стежині, що вела вгору вздовж схилу. Незважаючи на гілля дерев, що нещадно шмагало і коня, і вершника, вороний вітром летів поміж чагарів. За якийсь час він виїхав на невелику лісову дорогу. Оглянувся направо – там мчав його побратим, тікаючи від кількох вершників – шляхтичів. Вони летіли прямо на Швачку. Довго не думаючи, отаман розвернув коня вліво й погнав по дорозі. Товариш відставав від нього десь на два кінські тулуби, шляхта – на п’ять. Оглядаючись дорогою, Швачка зауважив, що кількість шляхти збільшується – вони ніби злі лісові духи, окутані чорними плащами, вискакували з усіх усюд і мчали навздогін. Нічого – коні в козаків були бистрі, можна відриватися.
Селяни летіли схилом щодуху, падали, зводилися, дехто так і котився згори наниз, не можучи втриматися на ногах. Вони відчували погоню, тому бігли без упину. Спустившись у яр, хлопи побігли за течією струмка, який тік у самому низу. Пробігши з два гони, втікачі побачили стежину й почали дертися нею наверх, на протилежний берег яру. І ось перший з них видерся, розсуваючи густу ліщину, за ним – інші. Побігли далі, щоб вскочити у інший яр, ще глибший та ще заросліший. Там вдасться затаїтися.
Аж раптом їм навперейми один за одним почали вискакувати жовніри. Озброєні рушницями, вони сиділи у засідці й чекали, що втікачів поженуть прямо сюди. Люди зупинилися – десятки мушкетних дул дивилися їм в очі.
– Вогонь, – нараз була команда, і один за одним бахнуло зо два десятки пострілів. Половина селян впали на землю. Кілька уцілівших з диким риком кинулися на жовнірів. Це було досить несподівано – один із воїнів не встиг вийняти шаблю – і хлоп одним махом розчерепив йому сокирою голову. Інші жовніри стали рубати хлопа шаблями, доки той не впав їм до ніг. Інший утікач розмахнувся косою, проте на ходу впав, зачепившись за корінь дерева. Коса з розгону черкнула одного з жовнірів по нозі. Той, скрикнувши, присів. Хлопа зарубали. Почалася бойня – вили й коли проти списів та шабель. Селяни падали густо, вкриваючи своїми тілами замерзлу лісову землю та поливаючи її кров’ю. Інших, які спробували сховатися, доганяли й розстрілювали або просто добивали. Ще декількох взяли живими. Загинуло двоє жовнірів та семеро були поранені.
Тим часом Швачка домчав до краю лісу. Швидше за все попереду була просіка – ліс став дуже рідким. Отаман хотів вискочити туди, проте вчасно помітив там жовнірів.
– Трясця твого батька! Вони ж мені тут першою кулею шкуру проб’ють!
Він розвернувся. Поруч із ним був уже його побратим.
– Що робити, отамане?
– Пробиватися.
Погоня вже була тут – догнали доволі швидко, оточили півколом.
– Здавайтеся – і вам буде дароване життя!
– Чорта лисого тобі в зуби! – гаркнув отаман.
– Це сам Швачка, – впізнали шляхтичі. – Живим його беріть!
Шляхтичі наставили шаблі, приготували аркани. Гайдамаки несподівано стрельнули з пістолів, валячи з коней кількох ворогів, і з шаблями кинулися в бій.
Сутичка вийшла нерівна – двоє запорожців проти десятка шляхтичів. Шаблі мов