вимерло навколо цього місця.
У найбільшому наметі тривав гучний бенкет, тьмяно горіли запалені смолоскипи. Шляхта вже, пообнімавшись, голосно співала пісень: за одним кінцем стола – одну, за іншим – другу. Були й такі, що співали вже собі щось зовсім інше, ніхто й не міг розібрати, що саме. Вино лилося рікою, на столі лежали ще й не доторкані смажені поросята, птиця. Пани лише вигукували:
– Нєх жиє воєвода, віват, віват! Ганьба Понятовському – московському прислужнику. Віват конфедерації!
– Віват!!!
– Віват! – гриміло на весь намет, аж закладало вуха.
– Смерть схизматикам – цьому бидлу, пся крев, – бурчав один з бенкетників. Так і тривав цей славний бенкет – вівати, пісні, вино, палкі промови.
Лише Воронович не вигукував, не співав, а тільки мовчки потягував вино з золотої чаші. Нарешті допив, стукнувши, поставив чашу на стіл.
Враз всі притихли. Слово взяв ксьондз.
– Панове, славні сини Ойчизни й захисники віри. Ви всі також бачите, яка чорна хмара на нас суне. Ця хмара може загородити нам сонце свободи, а без свободи нема життя. Ця хмара – підлі схизматики, кровні вороги святої церкви. Вони зі всіх боків оточують нас, готуючи погибель. Це і москалі, і запорожці, а тепер і навіть наші хлопи, які з покірного бидла перетворюються на диких звірів. Згадайте, що було біля Пекарів! Славити Всевишнього, що з нами був пан ротмістр і завдяки його хоробрості та досвіду вдалося розгромити гайдамацьку ватагу. Та шестеро наших друзів загинули, караючи іменем Божим проклятих відступників. Проти схизматиків уже виступила вся шляхта на Барській конфедерації. Ми мусимо зібратися, підтримати один одного й оголосити священну, немилосердну війну схизмі. Досі ми вмовляли, карали схизматів, які постійно бунтують, проте зараз, коли настав такий тривожний час, мусимо діяти по-інакшому. Не словом, а вогнем випалювати схизму, рясно полити кров’ю схизматів цю землю і, якщо треба, то знищити їх до одного!
Ці слова зробили сильне враження. Адже їх говорив не п’яний шляхтич, а служитель церкви в чорній сутані. Усі на мить замовкли. Тут зібралися не сентиментальні балакуни, а віддані сини церкви.
– Віват! – ревнули десятки голосів.
– Піду подивлюся, як іде допит гайдамаків, – коли трохи стихло, мовив Воронович і встав з-за столу. Декілька з панів, які могли ще звестися та захотіли скласти товариство ротмістрові, також встали, поправляючи шаблі та кинджали.
Надворі була вже ніч. Очі не звикли до темряви, тому ротмістр, тільки вийшовши з намету, відразу заліз у калабаню.
– Прокляття. Коня! – гукнув невідомо кому.
Далеко їхати не довелося – всього кільканадцять кроків. Воронович чув, як болото чвакає під копитами коня, вимішується, наче тісто, і задоволено всміхнувся про себе.
На одному з країв широкого табору горіло багаття. У його світлі сновигали тіні людей, поруч стояла чи то криниця-журавель, чи то шибениця; чорною стіною виднівся ліс недалеко. Сутінки навколо