і фантазією, віддаючи останню тільки справжнім великим поетам. Уява – це здатність прикрашувати, розцвічувати, пригладжувати. Найбільша здатність уяви – це відтворення подоби життя у вигляді алегорії або персоніфікації. Фантазія ж – це дар творчий, інтуїтивний, спонтанний. Уява пластична, вона малює образ, це її конечна ціль; фантазія діє всередині, зачіпаючи зовнішній бік лише для повнішого розкриття внутрішнього життя. Уява – це аналіз: чим більше вона намагається прикрашувати, малювати, тим більше вона віддаляється від суті, від того цілого, в чому – саме життя. Фантазія – це синтез, який кожним штрихом створює враження, почуття живої людини і її образ.
Варто було наголосити на різниці між уявою і фантазією, бо здебільшого вважають ці поняття тотожними. Варто сказати тут, що, коли Данте ламав традиції і віддавався плинові своєї фантазії, а геніальна фантазія потребує завжди геніального розуму, там живі почуття і досі вражають. І вже окремі образи створюють безмежжя, а не царина, де вони побутують. Так забиває дух над прірвою, так підламуються мимоволі ноги над урвищем і тріпоче серце не перед бездонням провалля – острах у людини виникає од маленького камінчика, який щойно обірвався під її ногами і пострибав по уступах униз із тонким скреготом, утворюючи смертельний подих одлуння. Людина здригається…
Ось що писав про свою «Божественну комедію» сам Данте в латинському листі до Канґранде делла Скала: «Смисл поеми багатозначний: він не тільки буквальний, але й алегоричний, моральний і аналогічний, тобто надсмисловий, такий, що вище смислу. Ціль поеми – вирвати людей, живущих нині, зі стану мізерії і привести до стану щастя. Той вид філософії, який у поемі є керівним, це етика, бо ж поема написана і в цілому, і в частинах не для споглядальних цілей, а для дії». «І коли, – ще раз наголошує основну думку Данте, – у якому-небудь місці чи уривку виклад має характер споглядальний, то ціль його все-таки не споглядальна, а дійова». Зробити людей щасливими – на менше Данте не згоден. Ось така категоричність суджень, така всеоб’ємність прагнень – болісна рана, що ніколи не загоїться. Чвари між гібеллінами і гвельфами нікого не цікавлять, та кожному є діло до рівня Дантової ненависті і любові, бо ж не звичайному людському серцю були вони вділені. Сили, які переповняли Данте, перехлюпувались через край, нарешті знайшли вихід – великий суддя Середньовіччя, перебравши на себе самовільно функції всіх божих помічників, воздавав за гріхи. Безперечно, коли б політична кар’єра його склалася інакше, хто зна, в якому вигляді до нас дійшла б його основна річ і чи взагалі він на неї спромігся б. Надто вже багато пекучої ненависті сіллю осіло на цих безжальних терцинах. Про що б він не писав, яка б думка не водила його пером, всюди він не минає нагоди познущатись над папством і Флоренцією. Скільки витончених рикошетів, яка віртуозність захованих алегоричних уколів! Навіть у присутності самого Бога (Рай, XXXI, 39) з тронного залу можна випустити пекучу епіграму в обличчя мами і мачухи – Флоренції.
Данте