очима, з’являється у дверях. Я думаю, що буде відповідати Чижик, а Чижик надіявся на мене. Ми мовчали.
– Я йду, – гостро кидає вона.
Я заплющую очи й враз нишком дивлюся на Чижика, – він роблено-байдуже дивиться у казанок і їсть. Він схожий на Буца, що гризе кістку й чекає на Рятуйку.
Наївшись, він кидає на плечі шинелю, натягає на голову тісного кепа, закурює і, нічого не кажучи, вилазе у вікно.
У кімнаті я сам. Помалу мною опановує спокій. Зараз я можу поміркувати, спокійно почитати етюди Мечникова, менш помріяти про майбутню нашу кімнату. І я читаю, читаю.
Я так зачитався, що не почув, як у кімнату вбігла Вега.
Це була стара, невдало обстрижена Мелентієм і дуже вонюча собака. Вона скоро мусила здохнути. Лідія Вікторівна помилялася, кажучи, що Вега вмре після неї. Де там! Лідія Вікторівна ще буде жити, а от Вега скоро простягнеться.
Я не дихав, коли мені траплялося проходити через кухню наших хазяйок, тому що поганішого духу, ніж од Веги, часу, якихось ліків і цілий тиждень невинесених помиїв, бути не може.
– Пішла геть, Вега! – говорю я голосно. – Чуєш, Вега, од тебе погано несе? Пішла геть. Ти – собака, не розумієш мене. Так от знай: я не голодний, а тому не лютий зараз. Так, так… годину тому я дав би тобі по потилиці та й годі, а зараз балакаю з тобою, як… у всякому разі ти культурніша за Рятуйку…
Але мого лагідного тону Вега не розуміє. Понюхавши шинелю, вона мляво йде в куток і лягає на мою одежу.
– Ну, це вже свинство з твого боку так поступати, – запевняю я її і чую, що вже пече злість на це падло. – Пішла геть! – кричу я на неї й не дуже штовхаю її чоботом.
Вега лежить, ані ворухнеться. Я штовхаю дужче; вона лежить. Тоді я знімаю ремінь і боляче б’ю її по старій шкурі один раз. Вега жалібно скиглить. Не встигає вона дочвалати до дверей, як у кімнату мов вихор влітає Інна Ричардівна.
– Хам! – кричить вона несамовито. – Ах, ти ж хам! – наступає вона на мене…
Я знаю, що вона битися не буде, і не розумію, чого тоді так несамовито підводе свої скажені очи вона до мене.
– Навіщо собаку б’єш, невинну собаку? – аж розривається вона. – Па-адлєц!!!
Її очи вилазять із лоба, вона стискує жмені так, що пальці робляться білими. Вона силкується знайти потрібні слова, ковтає слину і враз випалює:
– Вона свята проти вас хамів!
І зразу ж стигне, помітивши, що сказала дурницю.
– Не пускайте цю смердючу здохляку в кімнату, де живуть люди… і потім я… не так вже боляче вдарив Вегу.
Чи від люті, чи від чого іншого на очах у Інни Ричардівни сльози. Вона нахиляється до Веги, що лежить так, наче їй, старій, статечній собаці, що багато побачила на своєму віку, собаці, що поважає себе, вихованій собаці, – соромно дивитися на нас, людей, – і цілує її безліч разів у ніс. Потім, вона тягне за ноги напівпаралізовану Вегу до себе в кімнату.
«Погана кімната – те ж, що зіпсоване м’ясо для людини», – згадую я слова Чижика. Будь проклята кімната за Бессарабкою біля кам’яного муру!
Я вдягаюся і також