тої дачі.
– Товстуха про це подумала?
– Мабуть.
– Що значить «мабуть»?
– Я не знаю.
– Добре, подивимося.
Вони пройшли туди, куди показала дівчина. За три будинки від перехрестя чорніло свіже згарище. Судячи з його розмірів, згоріла дача була вдесятеро більшою за «собачу буду». Тепер від неї залишилися тільки обвуглені колоди і шматок прибудови. Все навколо витоптали пожежники.
– Господи! – вирвалося в Мітелика. – Хто це зробив?
– Привиди, Міта-брате, привиди…
8
– Ти ж не проти, брате, якщо Індижка поживе кілька днів у тебе? – спитав Одноокий, коли вони в’їхали до міста.
– Ти забув: я все ще одружений.
– Не забув. Вона не виходитиме з квартири. Буде сидіти тихо-тихо, як мишеня. Їсти тобі готуватиме. Хату прибере. Ніхто й знати не буде.
– Якась крайня необхідність?
– Хто помагає сиротам, тому Бог помагає.
– Ти й у церкві підробляєш?
– На чверть ставки.
– «Кілька днів» – це скільки?
– Три-чотири.
– Не більше?
– Ні. Не більше.
– До речі, Анжела наступного понеділка виписується.
– Ще тиждень є.
– Шість днів.
– Ок.
– Що «ок»?
– Шість днів.
– Чотири, брате. Чо-ти-ри, – Мітелик для переконливості показав Одноокому чотири пальці. Хоча варто було показати нахабі один. Середній. – А чому вона не може пожити в тебе? Ви ж, я так зрозумів, давні фронтові друзі.
– Він смішний, – прокоментувала Індиго.
– Він цивільний білий зайчик, – виправив її Яра і знов розвернув своє око до Мітелика. – Розумієш, брате, мій штабний бліндаж тепер добряче пристріляний мазафакерами. А дітей треба оберігати. Діти – наше майбутнє. Правда, мала? До речі, якщо будеш до неї чіплятися, я тобі яйця відріжу. Болгаркою.
– Ображаєш. Я ж не по тєм дєлам, брате.
– Таж я бачив, як ти на неї сьогодні дивився. Може, тобі на тьолочєк грошей підкинути? Для релаксації, а?
– Пшол нах, любий брате.
– Уже пшол. Між іншим, може, ти хочеш іще трошки побалакати про безпідставність теорії світового заколоту? Про різновекторність та різноманітність?
– Ні. Потім побалакаємо. Тільки одне питання.
– Розумне, я сподіваюсь?
– Найрозумніше.
– Валяй.
– На чиєму ти боці?
– На правильному, брате.
– Ні-ні, стоп. Це не відповідь. Хто ти?
– Вважай мене гобліном.
– Я, брате, не люблю фентезі.
– Фентезі тут ні до чого. Гобліни – це найманці. Дікіє гусі зачісток.
– Навіть так?
– Так.
– Налякав.
– Купи собі памперсів.
– Я думав, ти ідейний перець.
– На моєму рівні всі ідейні вимерли у часи Штірліца. Розчарувався?
– Просто дивуюсь. А ще – сумніваюсь. Щось ти занадто перейнявся темою, як для найманця.
– Я вразливий найманець.
– Це