відставши таким чином від історичного поступу на цілих п’ятдесят літ; звідкись з’явився в Галичині червоно-чорний прапор, яким молоді екстремісти намагаються підмінити національну синьо-жовту символіку, помилково вважаючи пластунську хоругву «Товариства лісових чортів» оунівською, – тим чужим для нашого народу прапором нерозумні хлопчиська лякають східних українців, які і так з бідою приймають синьо-жовтий колір… Далеко, дуже далеко нам до національної монолітності, бо ж скільки українців з’яничарилося, і не думайте, що яничарство – то лише русифікація, полонізація або англізація, яничарство – то теж байдужість, ситість, аполітичність – як у нас, так і за кордоном.
У Сіднеї мені довелося зустрітися з колишнім учнем Коломийської гімназії паном Тарасом Жовніруком, якого ми, молодші гімназисти, любили і боялися, обманювали і поважали, – був він у бурсі над нами старшим, депозитором. Допомагав у навчанні, не один із нас, «бенькартів», за непослух і збитошність чухав гарячий слід на своїй сідниці від його паска; був Тарас вельми вродливий, і кохала його найкраща гімназистка панна Дануся; з нього ми брали приклад і в нього вчилися азів політики – здається, він належав до підпілля і заради України готовий був піти на смерть.
Тарас Жовнірук так і зробив, вибравши для себе не найкращу політичну дорогу (а хто тоді знав, яка дорога найкраща?), – зголосився добровольцем до дивізії СС «Галичина» і в сорок четвертому році опинився під Бродами, де марно загинув цвіт української нації.
Ми не раз із моїм братом згадували Жовнірука, вважаючи, що він загинув у бродівському котлі, тож яке було моє здивування, а теж і радість, коли я від активістки сіднейської української громади пані Шухевичевої дізнався, що Тарас – її сусід і друг!
У Сіднеї наша бригада дала кілька концертів, я теж мав ряд літературних виступів, та на жоден з них Тарас не прийшов. Запитав я у пані Шухевичевої, чи не захворів бува… Вона скептично глянула на мене й мовила, похитуючи головою: «Його таке не цікавить».
Як це так, – не вміщалося в моїй голові: патріота, який ішов на смерть за Україну й через це опинився на чужині, не цікавить знаменитий оркестр ансамблю «Галичина», яким захоплюється весь український Сідней, а також Мельбурн і Аделаїда? Не хоче почути живі голоси Павла Дворського, Михайла Сливоцького, Ніни Мельник, характерного актора Євгена Федорченка? Не бажає побачити автора десятьох історичних романів Р. Іваничука, на зустрічах з яким ніде голці впасти, того самого «бенькарта», якого любив і виховував? Щось тут не те…
Пані Шухевичева вислухала мене й запевнила, що на прощальний концерт Жовнірук прийде.
І він прийшов – поважний, повновидий пан, в якому я, проте, відразу впізнав колишнього красеня Тараса. Мені хотілося його обняти, та це чомусь не вдалося; він міцно потиснув мені руку, сказав, що радий зустрітися з відомим письменником, з книжками якого, на жаль, не мав можливості ознайомитися; я з готовністю пообіцяв, що до кінця концерту принесу якийсь