все – кожне мовлене слово, кожну подію і ситуацію, вмів навіть давати їм свою оцінку (після закарпатської трагедії я написав гнівного вірша, спрямованого проти Гітлера), і вже тоді намацував місце, на якому міг стати в найзручнішій для опору позі.
Як нині бачу перші дні п’яної ейфорії, коли до крамниці щоденно завозили дешеву горілку (по 1 крб. 80 коп. за пляшку при учительській місячній платні у 800 крб.), якою радянська влада цинічно споювала вчорашніх просвітян і відродженців, котрі за Польщі, повиганявши з сіл корчмарів, заприсягались у церкві на Євангелії не вживати спиртного.
«Такої влади нам треба!» – гатив кулаком об ляду дебелий вуйко, кидаючи крамареві лише червінця і забираючи в нього п’ять пляшок найчистішого трунку для кумпанії, – одна така пляшка за панської Польщі коштувала десять злотих, тобто один центнер жита… П’яна мужва закладалася за горілку в що-небудь: хто піднімав на руках бочку з нафтою, хто їв мило, були навіть такі, які брали рекорд по спусканні повітря… Дурний регіт стрясав смердючою крамницею, мораль руйнувалася миттєво, зникали повага до старших і сором перед дітьми – все ж можна. Бога нема, такої влади нам треба!
Нині з віддалі часу намагаюся оцінити той стан моїх односельців, шукаючи якогось виправдання для такого раптового упадку духовності, і приходжу до висновку, що зла в людині закладено набагато більше, ніж добра, і тому впродовж всієї історії людство те й робило, що вишукувало проти того зла гамівні сорочки: мораль, страх Божий, пошанування батьків і традицій, церкву, школи, інститути милосердя, судочинство; а комунізм і фашизм усе це разом зліквідували, випускаючи з пляшки хама, якому все дозволено: брехати, називати чорне білим, убивати, паплюжити найсвятіше, за наклепи брати гроші, за хабарі купувати посади, – і якого, зрештою, коли він стає надто шкідливим, можна без суду знищити, створюючи при тому ілюзію права, – і що там дивуватися, коли побожний дядько, який і курки не міг зарізати, ставав холоднокровним убивцею, коли чесний газда, якому курокрад здавався найбільш пропащою людиною, ставши кріпаком-колгоспником, вмить осягав науку злодійства, і ніхто йому цього не брав за зле («не вкрадеш – не будеш мати»), коли наймерзенніша професія – донощицтво – забезпечувала відповідні до виробітку посади, коли звалити хрест, осквернити чи зруйнувати храм, плюнути на розп’яття вважалося доброчинністю, – оце вам матеріал для шкільних творів на тему «Що нам дала радянська влада».
Я все це зрозумів уже тоді, сидячи в крамниці за лядою, хоч, звичайно, не міг те розуміння сформулювати; мені було дико споглядати ці оргії безсоромності, а проте… проте і сам піддавався ейфорії, бо ж іще вчора поляки в останньому своєму наступі на українців запроваджували по селах осередки «шляхти загродової», полонізуючи темних селян; в українських сільських школах звелено викладати історію та географію польською мовою, на уроках співу дітей навчали співати винятково польських пісень, – а тут раптом мій батько, весь осяяний і щасливий,