і таким чином уся справа розкрилася.
Тим часом упередження на національному тлі трохи спали, а коли Реньє дізнався, що родина Ріхтера в Німеччині загинула під час бомбових нальотів, він із ним помирився, і відтоді вони грали постійно. З часом хвороба прикувала Реньє знову до ліжка, а що обоє не мали вже в покоях телефонів, функції гінця виконувало кілька пацієнтів. Серед інших і Ліліан. А три тижні тому Реньє помер. Ріхтер на ту пору був такий слабий, що сподівалися також його смерті, і ніхто не хотів йому сказати, що Реньє не живе. Щоб утримувати його далі в невіданні, місце партнера зайняла Крокодилиця, котра тим часом сама навчилася грати в шахи, але була слабким супротивником для Ріхтера. І тому Ріхтер, який і далі вірив, що має справу з Реньє, не міг надивуватися, як такий добрий гравець став раптом безнадійним профаном.
– Чи не хочете ви навчитися грати в шахи? – поцікавився він у Ліліан, яка принесла йому останній хід Крокодилиці. – Я можу швидко вас навчити.
Ліліан побачила страх у голубих очах. Старий думав, що Реньє незабаром помре, якщо грає так погано, і боявся знову залишитися без партнера. Тому запитував кожного, хто його провідував.
– Можна швидко навчитися. Я покажу вам усі штучки. Я грав із самим Ласкером.
– Я не маю до цього ні таланту, ні терпіння.
– Кожен має талант. А терпіння також придасться, коли не можна вночі заснути. Бо що іншого робити? Молитися? То не помагає. Я атеїст. Філософія також не помагає. Детективні романи – тільки ненадовго. Я пробував усе, моя пані. Усього лише дві речі помагають. Одна з них та, що біля тебе хтось є, тому я одружився. Але моя дружина давно не живе.
– А та друга річ?
– Розв’язування шахових завдань. Це таке віддалене від усього, що людське – од невпевненості і страху – таке абстрактне й дуже заспокоює. Це світ, якому не відомі ані паніка, ані смерть. І це помагає. Принаймні на одну ніч – а більше нам і не треба, правда? Тільки б пережити до наступного ранку.
– Так. Більше тут нічого не хочеться.
У вікні покою, розташованого на найвищому поверсі, не видно було нічого, крім хмар і засніжених верхівок гір. Хмари цього пополудня були жовті, золоті та неспокійні.
– Я мушу вас навчити, – сказав Ріхтер. – Можемо почати відразу.
Виразні очі в черепі живого трупа зблиснули. Він прагнув товариства, а не шахових розв’язок. Прагнув когось, хто міг бути при ньому, коли двері несподівано відчиняться і не увійде ніхто крім безголосого вітру, під подихом якого кров вирветься з горла й наповнить легені, спричиняючи задуху.
– Як довго ви тут? – поцікавилася вона.
– Двадцять років. Усе життя, правда?
– Так, усе життя.
Усе життя, але що за життя! Кожен день був такий самий, як і наступний, закостенілий у безмежній рутині, день по дню, а в решті року дні зливалися між собою в один довжелезний день, бо настільки сильно вони були схожі, і так само зливалися між собою роки, мовби