будете пити? – запитав Клерфе. – Пунш і глінтвейн подають відразу, але якщо ми захочемо, офіціант має для нас у запасі трохи горілки та коньяку. Я пополудні дозволив йому проїхатися селом на «Джузеппе». Залив мастилом дві свічки й не тямився від щастя. Маєте охоту на коньяк? Я пропоную глінтвейн.
– Добре, – сказала Ліліан, – хай буде. Коли ви завтра їдете?
– На світанку.
– Куди?
– До Парижа. Поїдете зі мною?
– Так, – відказала Ліліан.
Клерфе розсміявся, не вірячи їй.
– Добре. Але ви не зможете взяти багато багажу. «Джузеппе» до цього не пристосований.
– Я потребую небагато. Де ми зупинимося на перших порах?
– Спочатку виїдемо зі снігів, які ви так ненавидите. Не дуже далеко. Через гори до Тічино. Над Лаґо Маджоре. Там уже весна.
– А потім?
– До Женеви.
– А потім?
– До Парижа.
– Хіба не можна відразу поїхати до Парижа?
– Тоді б ми мусили вирушити вже сьогодні вночі. Це трохи задалеко як на один день.
– А з Лаґо Маджоре можна доїхати за день?
Клерфе придивився до неї уважніше. Він досі вважав усе забавою, але як на забаву випитувала його надто докладно.
– За день можна доїхати, – сказав він. – Але навіщо? Невже ви не хочете побачити нарцисові луги навколо Женеви? Їх усі хочуть побачити.
– Я можу їх побачити з вікна авта.
На терасі запалили штучні вогні. Феєрверки злітали в повітря, вогняні колеса крутилися, сиплячи іскрами, а потім прийшла черга на червоні ракети, які злітали стрімко, і, коли глядачі вже думали, що в процесі самотнього польоту вони вичерпали свою енергію, вони раптом розбризкувалися на золоті, зелені та голубі снопи й опадали на землю сотнями іскор.
– О Господи! – шепнув раптом Ґольманн. – Далай-лама!
– Де?
– У дверях. Щойно прийшов.
І справді, біля входу стояв професор, блідий, з лисою головою, і уважно розглядав тлум, що клубочився в хаті. Хтось начепив йому на голову паперову шапку. Він скинув її одним рухом і почав протискатися до столика біля дверей.
– Хто б подумав? – сказав Ґольманн. – Що тепер робити?
– Просто нічого, – мовила Ліліан.
– Може, нам краще обережно змішатися з натовпом і зникнути?
– Ні.
– Він вас не розпізнає, Ґольманне, – промовила Долорес Пальмер, – з цими вусами.
– Але вас! І Ліліан. Особливо Ліліан.
– Можемо сісти так, щоб він не бачив наших облич, – запропонував Чарльз Ней, підводячись.
Долорес помінялася з ним місцями, а Марія Савіні сіла на стілець Ґольманна. Клерфе усміхнувся і весело зиркнув на Ліліан, чи не хоче й вона помінятися з ним місцями. Але вона похитала головою.
– Може б, ви пересіли, Ліліан? – спитав Чарльз. – Інакше він упізнає вас і завтра буде великий скандал. Ми й так уже в цьому місяці маємо чимало на совісті.
Ліліан бачила бліде обличчя Далай-лами з водянистими очима,