я поцікавлюся втретє, чому ви усміхаєтесь?
– Бо дихаю. Бо я тут, бо вечір і ми говоримо дурниці.
– Хіба це дурниці?
– Це завжди дурниці. У них є коньяк?
– У них є ґраппа, стара й дуже добра, – сказав Пестре. – Я заздрю вам. – Ліліан усміхнулася. – Ви змінилися. Ви інша, ніж у Парижі. Знаєте, чому так?
– Не знаю, – знизала плечима вона. – Може, тому, що я позбулася певної ілюзії, що людина має якісь права на життя, і завдяки цьому й другої ілюзії, що в житті підстерігає її несправедливість.
– Це дуже неморально.
– Дуже, – повторила Ліліан і випила ґраппу. – Маю надію, що не муситиму до цих ілюзій повертатися. Принаймні упродовж якогось часу.
– Виглядає так, що я з’явився запізно, – мовив Пестре. – На кілька годин або кілька днів. Коли ви їдете? Завтра?
– Післязавтра.
– Звучить так само. Шкода.
– Шкода, – повторила Ліліан, – не таке вже й сумне слово, як здається.
– Це теж одне з ваших нових відкриттів?
– Одне з сьогоднішніх.
Пестре відсунув свій стілець.
– Я покладаю надію на завтрашні.
– Надія натомість, – сказала Ліліан, – набагато сумніше слово, ніж вважають.
15
Клерфе марно шукав її в Парижі й нарешті вирішив, що Ліліан повернулася до санаторію. Зателефонував і впевнився, що помилився. Шукав її далі в Римі та в Парижі, але ніде не натрапив на її слід. Врешті вирішив, що вона його покинула. Навіть стрийко Ґастон його поінформував, що не знає, де перебуває його небога, і, зрештою, його це не обходить. Клерфе намагався про неї забути й жити – з таким самим наслідком, наче пробував танцювати в клеї.
За тиждень після свого повернення зустрів Лідію Мореллі.
– Невже твоя ластівка випурхнула? – запитала вона.
– Вочевидь, вона в тебе викликає страшні болі голови. Раніше ти не питала про інших жінок.
– Невже покинула?
– Покинути! – відказав Клерфе з посмішкою. – Що за старосвітське слово!
– То одне з найстаріших слів.
Лідія приглядалася до нього.
– Ми розігруємо подружню сцену з 1890 року?
– Отже, ти справді закоханий!
– А ти ревнива.
– Я ревнива, а ти нещасний. У цьому й полягає уся різниця. Я знаю, кого я ревную, а ти ні. Постав мені щось випити.
Клерфе пішов з нею на вечерю. За вечір його безпорадність і тривога за Ліліан напучнявіли примітивною злістю чоловіка, якого покинула жінка, перш ніж він сам устиг її покинути. Лідія гострою голкою шпирала в чутливий пункт.
– Ти повинен одружитися, – промовила вона пізніше.
– З ким?
– Я цього не знаю. Ти дорослий.
– З тобою?
– Я б не хотіла зробити тобі таку кривду, – усміхнулася вона. – Зрештою, як для мене, ти маєш дуже мало грошей. Одружися з кимось, хто має гроші. Таких жінок чимало. Як довго ще ти збираєшся брати участь у перегонах? Це забава для молодих чоловіків.
Клерфе похитав головою.
– Я знаю про це, Лідіє.
– Не роби такої наляканої міни. Усі ми старіємо. Треба облаштуватися