Дай мені гроші. І не кривися так, ніби вони були твоїми власними. Вони мої.
– Гроші! Гроші! Це все, що ти бачиш у житті!
– Ні, стрийку Ґастоне. Це все, що ти бачиш!
– Радій! Інакше давно б уже нічого не мала. – Ґастон виписав чек. – А потім? – поцікавився їдко, махаючи папірцем у повітрі, щоб чорнило висохло. – Що буде потім?
Ліліан глянула на нього з захопленням. Він заощаджує навіть на папері.
– Не буде жодного «потім», – сказала вона.
– Усі так торочать. А потім приходять, коли вже нічого не мають, і тоді мусиш витрачати на них власні дрібні заощадження.
Раптом гнів спалахнув знову, свідомий і бурхливий. Ліліан висмикнула чек із руки стрийка.
– Припини лементувати! І йди собі купити американські акції, патріот!
Ліліан ішла мокрими вулицями. Коли була в Ґастона, моросило, але зараз знову світило сонце, відбиваючись на асфальті та в калюжах біля хідників. Небо проглядалося навіть у калюжах. Ліліан розсміялася. Може, й Бог відбивався навіть у стрийкові Ґастоні. Де там? Важче було відшукати його в Ґастоні, ніж блакить і мерехтіння неба в брудній воді у стоках каналів. Важче було відшукати його в більшості людей, яких знала. Вони сиділи у своїх конторах, мовби були двічі Мафусаїлами, така була їхня похмура таємниця! Жили так, мовби смерті не існувало. Але чинили це, як крамарі, а не як герої. Вони женуть думку про швидкоплинність життя, ховаючи голови в пісок, і віддаються дрібнобуржуазній ілюзії вічного життя. Навіть спорохнілі старигані намагаються обдурити один одного, примножуючи те, що вже давно перетворило їх на рабів, – гроші та владу.
Вона вийняла стофранкову банкноту, оглянула її, і рішучим рухом кинула в Сену. Висловила таким чином дуже дитячий символічний протест, але їй було байдуже. Цей жест приніс їй справжнє полегшення. Чека стрийка Ґастона зрештою не викинула. Ідучи далі, дісталася бульвару Сен-Мішель. Її одразу оточив вуличний гамір. Люди бігали, штовхалися, поспішали, сонце блискало на дахівках авт, гуділи двигуни, кожен прямував до якоїсь мети, кожен хотів досягти її якнайскоріше, і всі ці маленькі цілі геть затуляли кінцеву мету людського життя, здавалося, що її взагалі не існує.
Ліліан перетнула вулицю між двома тремтячими рядами гарячих чудовиськ, прикованими до місця червоним світлом, як колись Мойсей з народом Ізраїлю перетнув Червоне море. У санаторії було інакше, там кінцева мета стояла, наче похмуре сонце на небі, висіла завжди над тобою – її можна було ігнорувати, але викинути зі свідомості її не вдавалося, вона наповнювала людину глибшим розумінням і глибшою відвагою. Хто знав, що йде на забій і не може втекти, хто очікував цього свідомо та з рештками відваги, той уже був чимсь більшим, ніж просто піддослідною твариною. І чимсь навіть перевершував свого ката.
Ліліан повернулася до готелю. Вона знову мала покій на першому поверсі й лише одні сходи для подолання. Перед дверима ресторану стояв продавець морських смаколиків.
– Я маю чудесних креветок, – сказав він. – Вустриці вже майже закінчилися. Вони будуть добрими знову лише у вересні. Будете тоді ще тут?
– Напевно.
– Підготувати