Максим Кидрук

Мексиканські хроніки


Скачать книгу

набрав Мігеля.

      – Ало, чувак, я їду до Мексики!

      – І що? – протягнув Мігель пухнастим напівсонним голосом.

      – Ти не зрозумів, я їду сам, зовсім сам.

      – Хм… І що?

      «Ну й, блін, тубілець!», – подумав я.

      – Чорт! Ти не розумієш! – кажу. – Мені лишилось один раз клікнути мишею, і я вже матиму квитки. Мені треба знати, чи воно того… кгм… як тобі сказати… сухо, надійно та безпечно? Ну, ти ж розумієш, про що я! Потрібна твоя неупереджена аборигенська думка.

      Мігель сонно закректав і глумливо чмихнув.

      – Ти, блін, тубільцю! – виголосив Мігель. – Ти, як і всі, гадаєш, що Мексика – то таке собі напівдике латиноамериканське королівство, де автохтони бігають у спідницях із пальмового листя та щороку відбувається нова революція? Ризик, що тобі там відіб’ють тельбухи та засмажать на вечерю, не більший, ніж у стокгольмську ніч із п’ятниці на суботу.

      Я подумав, що той ризик не такий уже й незначний, пригадавши темні стокгольмські ночі наприкінці кожного робочого тижня, коли добра половина молодих людей віком від 18 до 25 років упивалися до напівпритомності. Але я зметикував, що то така особлива мексиканська метафора.

      – Тобто ти радиш?…

      – Щасливої дороги, чувак. А зараз я хочу спати.

      Я відкинув убік телефон, потім замружився, як той піонер, який ненароком побачив у вітрині кіоску свіжий номер журналу «Penthouse», і натиснув кнопку «Confirm order».[23] Секунд із тридцять вікно браузера підозріло блискало та змигувало, вивіряючи правильність номера кредитної карти та наявність коштів на рахунку. По-моєму, я зовсім не дихав увесь той час і, якби перевірка затяглась, а вікно Explorer’а продовжило смикатись, мабуть, там і здубився би від асфіксії. Однак через півхвилини, наче втомившись знущатись із мене, браузер нарешті видав:

      Your order is confirmed

      Your reference number: 2FRY6T

      Passenger name: Mr. Maksym Kidruk.[24]

      І далі йшла детальна інформація про аеропорти, типи літаків, номери рейсів, дні та години відльоту.

      Я верескнув і підскочив заледве не до стелі. А потім щосили заволав трубним гласом африканського буйвола в сезон парування, розбудивши тому добру половину інтернаціонального студмістечка:

      – Я зробив це! Я зроби-и-ив це! Я їду до Мексики-и-и!

      Шляху назад не було.

      До світання лишалося менше трьох годин. Я закутався в ковдру та спробував заснути, однак довго не міг відійти до сну, терся, совався і в’юном звивався, загортаючись у ковдру, як у кокон, іноді визираючи у вікно на чистий серп місяця.

      Поринаючи у в’язку дрімоту, я все ще роздумував про те, що з нашого сучасного, прилизаного, впорядкованого і з усіх боків правильного світу, скроєного з модернового скла й армованого бетону, ще можна начавити трохи романтики.

      Звісно, якщо бути достатньо навіженим…

* * *

      Візу я отримав усього за три дні, причому аж на півроку. Після того весь день крутив паспорт у руках, роздивлявся файну кольорову вклейку та сині печатки під усілякими кутами, нюхав їх і притуляв