та й відваром молодих соснових гілочок ноги пар. Як це робитимеш – з часом мине твоя хвор. Але то так, лише стишить муки тілесні. Справжній біль всередині, бо вагаєшся ти та не прагнеш на власні ноги міцно стати. Вагаєшся, тому й бажаєш зіпертися на плече того, хто поряд. Дарма! Хто ж правитиме, як не ти, старший роду? – і я багатозначно змовчала.
Він поглянув на мене яснозоро, і я відчула, що розчиняюсь у волошкових глибинах очей. Дивне відчуття… Мов Хорс напровесні обійняв тісно-тісно. Я зрозуміла його невпевненість і малодушне бажання покинути Київ. Хоч у кого шукав він ствердження, що зараз чинить правильно. Хоч у мене, нікчемної.
– Дух предків мені відкрив, що місце твоє саме тут, княже. Не сумнівайся.
Ярослав позирнув у вікно на сіру куделю небесної вовни, із якої Стрибожі доньки уже пряли тонкі нитки дощу. Ген-ген відлетіли думки його вслід за сонцем, до земель материних, котрі любив він понад усе. Бо ж так завжди й буває: здається, повернися туди, де жив у щасливі часи дитинної безтурботності, то й роки з пліч впадуть, мов зміїна шкіра з полоза… То й, справді, спорідненість душ. Князь для мене був такий же відкритий, як Братко, а чи власне серце. Мені стало ніяково, немов я нахабно зазирнула крізь шпарину душі так далеко, куди нікого не заведено кликати. Ніяково й солодко від того, що знаю щось таке, що нікому не вільно знати, тільки найближчому.
– А чи ж можеш допомогти мені, розвіяти мої сумніви? – запитав Ярослав, все так же ховаючи очі у прядиві хмар. – Як мені укріпити своє серце для такого вагомого кроку? Відчуваю я, що не годиться йти проти волі товариства київського єдино тому, що право на стіл – моє, як найстаршого з роду Ярославового.
– Традиція й предки кажуть, що годиться.
Я не сміла підняти погляд. Мені здавалося, що він дивним чином теж узрить мою тривогу і сумніви, як і я – його. Проте, моя невпевненість танула, мов досвітній туман. Я вже майже переконалась, що вчинила правильно.
– Змири серце своє, княже. Я допоможу тобі подужати зневіру та малодушність. Ти будеш гідним правителем.
Виснажений за день Дажбог хилився, щоб відпочити за обрієм, поступаючись місцем червоногарячій заграві. «Завтра бути крові», – зауважила мимохідь, вишукуючи на пустищі при останніх Хорсових посмішках патики любистку. Коріння, викопане поночі на Овсень, допоможе Ярославу укріпитися у власних прагненнях. Мені була потрібна якраз така, геть дика рослина, бо ж любистком, що попідтинню натиканий, хіба дівкам хлопців чарувати. Оце місце для нього якраз підходяще, лише густі вербові чагарі заважають вгледіти усе пустище водночас.
Вдалині запримітила щось подібне до любисткових бадилин, майже біля самого підліску. Підійшла поволі, – збирання трав поспіху не любить – схилилася над рослиною, розтерла у пальцях залишки листя. Воно. Узялася колупати землю навколо струпаля грабовою гілкою, аж раптом почула гарячковий шепіт:
– … Мстиславовий воїн, той, якого Перуничем кличуть. Не сумнівайся навіть.
Я завмерла, дослухаючись до розмови.
– Та