але тих я не знала.
Натовп затамував подих – не кожного дня побачиш стільки знатних володарів одночасно. Я мимохіть замилувалась Ярославом. Сьогодні він виглядав впевненіше, рішучіше, аніж напередодні. Сподіваюсь, там була й моя лепта, а не лише Всеволод нашепотів. Мир, що царював між князями крові, додавав надії, що суперечок посеред них більш не траплятиметься. Принаймні, у це так легко вірилося зараз, та й не тільки мені – усім, хто мене оточував. Я стояла, зворушена до сліз…
– Сороковина пройшла по тому, як батько наш, Володимир Мономах, залишив землю рідну, стіл Київський, сиротою, попрямувавши до праотців. Тож, люде київський, помолімося на спомин спочилого раба божого Володимира. А потім, врешті, вирішимо, кому княжити Києвом та усією землею руською.
Гримнули дзвони, розливаючи над світлим містом пісню скорботи. Княжичі та їхнє найближче оточення чинно увійшли до Софіївського храму.
Хтось смикнув мене за руку, затулив рота, я навіть зойкнути не встигла. Швидко-швидко потягнув із майдану до якогось брудного загноєного подвір’я – певно, не дуже гостинного і привітного постоялого двору. Біля шиї блиснуло лезо короткого меча.
– Смикнешся – вб’ю, – почула я над самісіньким вухом. Мені зав’язали очі, стягнули мотузком руки докупи за спиною й повели на задвірки. Грубо штовхнули до льоху. Двері за спиною замкнули на засув.
Час немов зупинився. Дзвони все виспівували й виспівували, і як би я не прислухалася, не змогла почути нічого, крім мишачого вовтузіння. Я спробувала звільнити руки, проте, це було надто складно. Із пов’язкою простіше. Поступово я призвичаїлась до темноти, котра була не такою вже й густою. Але, на жаль, я не побачила нічого, що б могло мені допомогти звільнитися. За дверима вгадувався якийсь рух. Двоє.
– Вуже, я спіймав її, як ти й велів. Що далі? Вбити? – почула я голос мого ув’язнителя. Другий голос був теж знайомий. Оверко!
– Ні, на жаль вона ще потрібна моєму хазяїну. Дивись, щоб не втекла.
Хазяїну… то він ще й не сам! Я спробувала торкнутися його темного серця. Десь мені уже чулося щось подібне. Незадоволеність, пиха, нескорима жадоба до влади і статків… Бажання керувати з хитрістю, стоячи за спиною і нашіптуючи… Всеволод! Благий Роде! То ж не лише мій Братко, а й уся земля у небезпеці! І Святославич… Мої думки враз стали гострими, мов лезо крем’яного ножа. У поясній сумці лежали найсильніші чарівні трави. Тільки б не переплутати! Я перекрутила пояс так, щоб дістатися до згорточків зв’язаними руками. Не те… не те… Ось! Я стисла в пальцях шматинку із розрив-травою. Зосередитись, розгорнути, не впустити. Вимовити таємні й такі рідковживані слова… Вільна!
Я розтерла зболені зап’ястки, відчуваючи повне виснаження. Чи стане мені сили подужати ще й дверний засув? Узяла ще дрібку чар-зілля, залишок тісно змотала і заховала до оберегу на грудях. Прислухалась. Здається, пішли. Зашепотіла гаряче заклинання, подумки звернулася до Сварога – батька всього сущого.
– Братку, вислухай мене, – я ледве могла говорити. Мені коштувало