Ґерне, це копії стародавніх текстів сімнадцятого століття. Цей тип переписує їх дослівно, таким самим шрифтом. У той час «б» писали майже так само, як і «в». Так само в опівденному оголошенні не було жодних «вудинків» чи «вазарів». І тим більше нікого не «ввивали».
– Що, знову «б»? – сказав Жос уже гучніше і підвівся.
– Так, «б», Ле Ґерне. Будинки, вбивати, риба. Стародавні «б» схожі на «в». Подивіться самі, вони ж зовсім не однакові, якщо їх розглянути ближче.
Жос вирвав папірець у нього з рук і почав роздивлятися літери.
– Ну гаразд, – сказав він ображено, – припустімо. І що далі?
– Це просто, аби полегшити вам читання, не більше. Я не мав наміру вас образити.
– Проте саме це і зробили. Забирайте ваші кляті папірці і самі забирайтеся. Бо читання – це все ж таки моя робота. Я не втручаюся у ваші справи.
– Тобто?
– Тобто я знаю чимало про вас зі своїх доносів, – сказав Жос, указуючи на купу «нечитабельного». – Як мені одного вечора нагадав прапрадід Ле Ґерн, в людських головах не саме лише добро. На щастя, я відділяю зерно від полови.
Декамбре зблід і взявся шукати дзиґлик, щоб присісти.
– Господи, – сказав Жос. – Та не треба вам так хвилюватися через це.
– А ці доноси, Ле Ґерне, вони досі у вас?
– Так, я відклав їх у брак. Вони вас цікавлять?
Жос покопирсався в купі «нечитабельного» і простягнув старому два листи.
– Зрештою завжди корисно знати ворога в обличчя, – сказав він. – Попереджений, отже озброєний.
Жос дивився, як Декамбре розгортав папірці. Його руки трусилися, і, можливо, вперше Жосу стало шкода старого грамотія.
– Та ви не дуже переймайтеся, – сказав він. – Це якийсь виродок. Якби ви знали, скільки всього мені доводиться читати. А свиням місце у хліві.
Декамбре прочитав дві цидулки, поклав їх собі на коліна і кволо всміхнувся. Жосу здалося, ніби до старого знову повертається нормальне дихання. Чого ж боявся цей аристократ?
– Нема нічого поганого у плетінні мережива, – впевнено сказав Жос. – Мій батько, наприклад, плів неводи. Масштаб різний, але принцип же той самий, правда?
– Правда, – сказав Декамбре, повертаючи йому повідомлення. – Але краще, якщо про це не буде відомо широкому загалу. Люди – вузьколобі.
– Дуже вузьколобі, – погодився Жос і повернувся до роботи.
– Мама навчила мене мереживу. А чому ви не зачитали ці повідомлення під час випуску?
– Бо я не люблю дурнів, – сказав Жос.
– Але ж мене ви також не любите, Ле Ґерне.
– Справді. Але дурнів не люблю ще більше.
Декамбре підвівся і відійшов. Коли він уже дійшов до дверей, розвернувся.
– Кімната ваша, Ле Ґерне, – сказав він.
VI
Коли близько тринадцятої години Адамберґ переступав поріг будівлі кримінального розшуку, його зупинив незнайомий лейтенант.
– Лейтенант Морель, комісаре, – представився чоловік. – Якась молода жінка чекає у вашому кабінеті. І хоче