готував свої випуски і не боявся потрапити під дощ. «Рол-Райдер», ото вже назва!
Жос відкрив урну – велику змайстровану власноруч дерев’яну скриньку, яку він назвав «Ван-де-Норуа ІІ», на честь утраченого, але любого серцю корабля. Навряд чи рибальській шхуні дальнього плавання робило честь те, що її спадкоємицею стала дерев’яна скринька для листів у Парижі, але ж і скринька не проста. То була геніальна коробка, створена за геніальною ідеєю сім років тому. І саме вона дозволила Жосу знову зіп’ястися на ноги після трьох років роботи на консервному заводі, шести місяців на фабриці котушок і двох років безробіття. Геніальна ідея прийшла до нього грудневої ночі. Тоді, стискаючи склянку в одному з монпарнаських кафе, на три чверті заповненому осиротілими бретонцями, він почув предковічну луну свого краю. Один тип заговорив про Пон-л’Аббе[5], і саме тоді прапрадідусь Ле Ґерн, який народився в Локмар’ї 1832 року, вийшов з Жосової голови, щоби притулитися до стійки й привітатися з нащадком.
– Привіт, – каже Жос.
– Ти пам’ятаєш мене? – запитав старий.
– Угу, – промимрив Жос. – Коли я народився, ти вже помер, тож я тебе не оплакував.
– Синку, міг би вже й не просторікувати цього єдиного разу, коли я до тебе прийшов. Скільки це тобі?
– П’ятдесят років.
– А життя тебе добряче пошарпало. Здаєшся старішим.
– Я не потребую твоїх зауваг, та й взагалі, я тебе не запрошував. Ти також був досить бридким.
– Обрав би ти інший тон, юначе. Ти ж знаєш, як воно, коли я гніваюся?
– Ще б пак, усі про це знали. Особливо твоя жінка, яку ти все життя годував лящами.
– Ну, годі, годі, – насупився старигань. – Лиши це в минулому. То все примхи доби.
– Та якої в біса доби? То були твої примхи. Ти ж їй око вибив!
– Слухай, та невже ж ми ще двісті років обговорюватимемо те око?!
– Чом би й ні. Для прикладу.
– І це ти, Жосе, вчитимеш мене жити? Жос, який ледь не розпоров якомусь хлопу черево ударами черевиків на набережній у Ґільвінеку? Чи, може, я помиляюся?
– По-перше, це була не жінка, а по-друге, не якийсь хлоп. То був лантух з грошима, якому насрати, що інші здихають, аби він лише косив бабло!
– Еге ж, я знаю. Не мені тобі дорікати. Але ж це не єдина причина, чому ти ви́кликав мене, малий?
– Я вже казав: не виклика́в я тебе.
– Ти впертий, як сто ішаків. Тобі пощастило, що ти успадкував мої очі, а то б я тобі добряче зацідив. Уяви собі, що раз я вже тут, то тільки через те, що ти мене ви́кликав, і ніяк інакше. До того ж мені не подобається цей бар: не люблю музики.
– Гаразд, – каже Жос. – Переконав. Замовити тобі склянку?
– Якщо зможеш підвести руку. Дозволь зауважити, що ти вже перебрав.
– Не твій клопіт, стариганю.
Пращур знизав плечима. Він багато чого бачив на своєму віку, і цьому шмаркачеві не вдасться розсердити його. Жос із роду Ле Ґернів, і цього в нього не відняти.
– Тож, –