щедрішою на таємні записки. Кожне запечатане у конверт повідомлення супроводжувалося п’ятифранковою монеткою. П’ять франків за можливість почути своє оголошення, думку, запитання, кинуте паризькому вітру, – не так уже й багато. Спершу Жос установив було мінімальний тариф, але людям не хотілося, аби їхні думки продавалися за один франк. Це знижувало їхню цінність. А новий тариф влаштовував і клієнтів, і самого Жоса, який, працюючи сім днів на тиждень, отримував за місяць дев’ять тисяч франків чистими (у неділю він також працював).
Старий Ар Баннур мав рацію: товару не бракувало. Жосові довелося віддати предкові належне, коли вони знову зустрілися одного п’яного вечора в барі «Артімон».
– Людей переповнює бажання щось сказати, я ж попереджав тебе, – мовив пращур, задоволений з того, що малий відновив його справу. – Переповнює, наче матраци пух. Їх розпирає від речей, які хочеться сказати і які не хочеться. А ти – збираєш плоди й робиш послугу людству. Ти – фільтр. Та май на увазі, малий, це зовсім не розвага. Копнувши до дна, ти натрапиш не тільки на струмок чистої води, а й на лайно. І бережи свої яйця, бо в головах людей панує не тільки добро.
Він усе правильно розумів, цей предок. На дні урни збиралися читабельні і нечитабельні листи. Тобто «непридатні до читання», як підправив якось один старий грамотій, що тримає невеличкий готель біля крамнички Дамаса. Тож, отримавши листи, Жос одразу ж сортував їх на дві купи: те, що можна виголошувати, й те, що ні. Зазвичай те, що можна було казати, поширювалося природним шляхом, тобто перетікало з вуст у вуста тонкими струмочками або ж бурхливими потоками. Це дозволяло людям не вибухнути під тиском невисловленого. Бо, на відміну від матраца, людина щодня накопичувала нові слова, і очищення перетворювалося на життєву потребу. Все читабельне одразу ж сортувалося по звичних рубриках, таких як «Продаж», «Купівля», «Розшук», «Кохання», «Різне», «Технічні оголошення» (кількість оголошень до останньої рубрики Жос обмежував, ба більше – він брав за них аж шість франків як компенсацію за труднощі, які виникали під час прочитання).
Та найбільшим відкриттям для Глашатая було те, наскільки несподівано багато потрапляло до урни «нечитабельних» листів. Несподівано, бо в жодному пуховому матраці не було такої діри, куди б могла вилитися вся та словесна субстанція. Часом вона переходила межі жорстокості чи зухвальства або ж, навпаки, не становила жодного інтересу, який би виправдав її існування. Ці слова, різкі або немічні, прирікалися на долю вигнанців і жили в тиші, тіні й забутті дальнього кутка. Однак, і оповісник добре зрозумів це за сім років збирання врожаю, такі послання не помирали навіки. Вони накопичувалися, налізали одне на одного, закисали у своєму підсліпуватому бутті, а також заздрісно спостерігали, як інші слова – гнучкі і вправні – протікають повз, лунаючи на повен голос. Жос виготовив скриньку з дванадцятисантиметровою щілиною, через яку її паперові в’язні, ніби зграйка коників-стрибунців, вилітали на волю. Не було такого ранку, щоб Жос не витягнув