вона була одним із найкращих анестезіологів у лікарні, робила анестезію багатьом моїм пацієнтам. Я бачив, як вона не піддавалась емоціям і в складніших випадках, і завжди її за це поважав, тому що знав, як важко їй було стримувати себе під цією зеленою сорочкою.
– Опісля, – буркнув я.
– Ні, це терміново, професоре, прошу вас.
Тон її голосу змінився, у ньому була якась дивна владність. Медсестра простягнула мені голкотримач. Я ніколи не переривав операції до повного її завершення. Я стиснув руку й помітив, що зробив це з запізненням. Я збирався зашивати м’язову фасцію на очеревині. Відступив, щоб віддалитися від пацієнта, та наштовхнувся на когось, хто був у мене за спиною.
– Закінчуй ти, – сказав я своєму асистентові.
Медсестра передала голкотримач йому. Я почув, як ця залізна штука ляснула йому по долоні в гумовій рукавичці, глухий звук, що раптом відлунив у моїх вухах. Усі присутні подивилися на Аду.
Двері операційної беззвучно зачинилися за нами. Ми стояли непорушно одне перед одним у залі попередньої анестезії:
– Ну, що там?
Груди Ади здіймалися під сорочкою, на відкритих руках від холоду повиступали сироти.
– Професоре, там у нас дівчина з черепною травмою…
Не звертаючи на це уваги, я машинально стягнув з себе рукавички:
– Та кажіть уже.
– Я знайшла щоденник… у ньому було її прізвище, професоре.
Я підніс руку й зірвав їй маску з обличчя. У її голосі більше не було збудження, сміливість скінчилася. Це було прохання по допомогу, спокійне та майже нечутне:
– Як звати вашу дочку?
Здається, я нахилився до неї, щоб краще її побачити, щоб знайти в глибині її очей ім’я, чиє завгодно, та тільки не твоє.
– Анджела, – прошепотів я в ті очі й побачив, як вони вибалушуються.
Я побіг сходами вниз, біг під дощем між будинками, біг, коли «швидка» різко загальмувала за два метри від моїх ніг, пробіг крізь скляні двері приймального покою, пробіг через сестринську, забіг у палату, де репетував хтось із переламаною кінцівкою, потім у порожню сусідню палату. Я зупинився. На підлозі лежало твоє волосся. Твоє каштанове хвилясте волосся, зібране в купку разом із закривавленими марлевими тампонами.
В одну мить я став живим мерцем. Я поплентався в реанімаційну залу по коридору до самої скляної стіни. Ти тут, поголена, інтубована, зі світлим пластиром навкруги твого опухлого, почорнілого обличчя. Це ти. Виходжу з-за скла і стаю поряд з тобою. Що ж я за батько, нещасний батько, зламаний горем, з пересохлим ротом, холодний піт стікає в мене з волосся. Я так і не можу усвідомити, що сталося, стою собі в ступорі, а голова немов у тумані. Я наче робот, у мене емболія від болю. Та я заплющую очі й жену цей біль. Це не ти, бо ти ж у школі. От я зараз розплющу очі й не знайду тебе, а знайду якусь іншу дівчинку, неважливо яку, якусь випадкову дівчинку. Тільки не тебе, Анджело. Широко розплющую очі, але це саме ти, випадково це саме ти.
На підлозі стоїть коробка з написом «Небезпечні відходи», я беру цю людину та кидаю її