з десяток людей біжать разом зі мною. Біля підніжжя сходів починався сірий коридор, що кінчався ще одними дверима з поперечним засувом. Я кинувся до них, штовхнув їх обома руками – і в обличчя мені вдарив дощ, почулось оглушливе виття сирен.
Думаю, я скрикнув дуже голосно, я був надто щасливий, що нарешті видобувся назовні, хоч ніхто не міг мене почути в такому гуркоті та шумі. Я міг би з тим самим успіхом горлати на аеродромі Ла-Гвардія, намагаючись перекричати гуркіт авіаційних моторів під час грози. Здавалося, кожна пожежна машина, кожен поліційний автомобіль, кожна карета «швидкої допомоги» й усі аварійки в п’ятьох кварталах плюс Джерсі влаштували котячий концерт на П’ятій авеню, утворивши дивовижно щасливий гуркіт, ніби разом вдарили в небо всі феєрверки на відзначення Нового року, Різдва та Четвертого липня.
Знайдений мною вихід викинув мене в Центральний парк через занедбані двері чорного ходу між майданчиками для завантаження-розвантаження і закритим паркінгом. Алеї були порожніми на сіро-зеленій відстані. Верхівки дерев білішали, розгойдувалися й бризкали краплями дощу на вітрі. Далі, ще до залитої дощем поперечної вулиці, П’ята авеню була перекрита. Від того місця, де я стояв, крізь зливу я міг бачити, як там розгортається активна діяльність: крани та важке обладнання, копи, які стримують натовп, червоне світло, жовте й синє світло, вогні, що стрибали й спалахували, створюючи рухливий, наче ртуть, безлад.
Я підняв лікоть, щоб захистити обличчя від дощу, й побіг через безлюдний парк. Дощ потрапляв мені у вічі й краплями стікав по лобі, перетворюючи вогні на авеню в каламуть, що пульсувала вдалині.
Поліція, пожежники, припарковані машини міських служб з увімкненими двірниками: К-9, Служба порятунку, Ліквідація техногенних катастроф. Чорні плащі майоріли на вітрі. Вихід із парку крізь Браму шахтаря був перекритий жовтою стрічкою, що позначала межу злочину. Не вагаючись, я підняв її, пірнув під неї й приєднався до натовпу.
У стовпотворінні ніхто не звернув на мене уваги. Протягом кількох хвилин я безпорадно бігав угору та вниз по вулиці, дощ поливав мені обличчя. Усюди я бачив вияви моєї власної паніки: люди бігали навколо мене, не розуміючи, чого хочуть: копи, пожежники, хлопці в касках, старий, що колисав зламану руку, й жінка з закривавленим носом, яку полісмен неуважно підштовхував до Сімдесят дев’ятої вулиці. Ніколи я ще не бачив стільки пожежних машин в одному місці: Вісімнадцята бригада, Команда 44, 7-й Рятувальний загін Нью-Йорка, Перший рятувальний, Четвертий рятувальний «Гордість Мідтауну». Проштовхуючись крізь море припаркованих автомобілів та офіційних осіб у чорних плащах, я натрапив на «швидку допомогу» Гетцола: гебрейські літери на задніх дверях, невеличке освітлене лікарняне приміщення, видиме крізь прочинені двері. Санітари нахилилися, намагаючись укласти жінку, яка поривалася сісти. Зморщена рука з червоними нігтями хапалася за повітря.
Я постукав кулаком у двері.
– Ви повинні повернутися назад до музею! –