костюмах «знешкоджували» бомбу, яка не вибухнула, поливаючи її з брандспойта. Намагаючись із кимось поговорити й з’ясувати, що відбувається, я спробував проштовхнутися до пожежної машини, але в натовпі металися копи, змахуючи руками, ляскаючи в долоні, відштовхуючи людей назад.
Я схопив пожежника за куртку – молодого хлопця, який жував гумку і мав дружній вигляд.
– У будинку ще є люди! – закричав я.
– Атож, ми знаємо, – відповів пожежник, не дивлячись на мене. – Але нам наказали забиратися звідти. Кажуть, через п’ять хвилин дозволять повернутися.
Поштовх у спину.
– Тікай, тікай! – почув я чийсь крик.
Грубий голос роздратовано відповів:
– Прибери свої руки від мене!
– НЕГАЙНО! Тікайте! Всі тікайте!
Хтось іще штовхнув мене в спину. Пожежники звісилися зі своїх драбин, дивлячись у напрямку Храму Дендура. Копи стояли плечем до плеча, не звертаючи уваги на дощ. Мене несло людським потоком повз них, і я бачив вирячені від жаху очі, бачив, як смикаються голови, чув, як ноги неусвідомлено відстукують зворотний відлік.
Коли я почув тріск знешкодженої бомби й хрипкий, як у футбольних уболівальників, крик, що долітав від П’ятої авеню, мене вже віднесло далеко в напрямку Медісон. Полісмени – дорожні полісмени – махали руками, наче вітряки, й відштовхували потік приголомшених людей назад.
– Ну ж бо, люди, рухайтеся, рухайтеся!
Вони проштовхувалися крізь натовп, плескаючи в долоні.
– Усі на схід! Усі на схід!
Один із копів, з еспаньйолкою та сережкою у вусі, схожий на професійного борця, простяг руку і штовхнув кур’єра в толстовці з капюшоном, який робив знімки на свій мобільний телефон, так сильно, що той налетів на мене й мало не збив мене з ніг.
– Обережніше! – закричав кур’єр високим і бридким голосом, і коп штовхнув його знову, цього разу з такою силою, що той упав на спину в грязюку.
– Ти що, хлопче, глухий? – заволав коп. – Воруши ногами!
– Не чіпай мене!
– А в морду не хочеш?
Між П’ятою авеню і Медісон коїлося справжнє божевілля. Угорі кружляли вертольоти, хтось намагався щось бубніти в мегафон. Хоч Сімдесят дев’ята вулиця була закрита для вуличного руху, вона була напхом напхана поліційними автомобілями, пожежними машинами, аварійними загорожами та юрбами галасливих, охоплених панікою мокрих людей. Деякі з них збіглися сюди з П’ятої авеню; деякі намагалися застосувати м’язи й пропхатися назад до музею. Багато людей тримали напоготові мобільні телефони й намагалися щось сфотографувати. Інші стояли нерухомо, роззявивши рот, дивлячись на тих, хто юрмився навколо них, споглядаючи чорний дим у дощовому небі над П’ятою авеню – ніби марсіяни спустилися на Землю.
Виття сирен; білий дим пробивався на поверхню з вентиляційних труб метрополітену. Бездомний волоцюга, загорнутий у брудну ковдру, блукав туди-сюди з розгубленим і спантеличеним виглядом. Я з надією шукав поглядом у натовпі свою матір, твердо сподіваючись