бізнесмен. Brocanteur, bricoleur[33]. Я рідко підіймався сюди, працював переважно в підвалі, шліфуючи та поліруючи. Тепер його нема – і це дуже незвично. Люди приходять, щоб забрати речі, які він їм продав, щось привозять, а я й не знаю, що це він купив, не знаю, де шукати документи, який із них чого стосується… Існує мільйон запитань, які я б хотів йому поставити, я все віддав би, аби поговорити з ним бодай п’ять хвилин. А надто про те, що стосується Піппи. Як її лікувати й усе таке.
– Розумію, – сказав я, знаючи, як непереконливо це прозвучало.
Ми перейшли на непевну територію смерті моєї матері, розтягнутих мовчанок, хибних усмішок, туди, де слова нічого не означають.
– Він був чудовим чоловіком. Таких, як він, небагато. Лагідний, чарівний. Люди завжди жаліли його за його горб, хоч я ніколи не зустрічав чоловіка, так щедро обдарованого щасливим світовідчуттям. І, звичайно, клієнти любили його… він завжди був надзвичайно компанійським чоловіком. «Світ не приходить до мене, – так він казав, – то я сам до нього піду».
Цілком несподівано озвався айфон Енді: прийшла есемеска.
Гобі, не донісши склянку до рота, різко здригнувся:
– Що це було?
– Зачекайте секунду, – сказав я, нишпорячи в кишені. Текст надійшов від Філа Лефкова, одного зі школярів, із якими Енді навчався в японському класі: «Привіт, Тео, це Енді, з тобою все о’кей?» Я швидко вимкнув телефон і запхав його назад до кишені.
– Пробачте? – запитав я. – Що ви сказали?
– Я забув. – Він протягом якоїсь миті дивився в простір, а тоді похитав головою. – Я ніколи не сподівався, що побачу цей перстень знову, – сказав він, подивившись на нього. – Це так на нього схоже – попросити, щоб ти приніс його сюди й поклав мені в руку. Я нічого не казав, але думав, що хтось поцупив його в морзі.
Телефон знову запищав на високій ноті.
– Ще раз пробачте, – сказав я, витягши його й прочитав у тексті Енді:
«Просто хочу переконатися, що тебе не вбили!!!»
– Пробачте, – сказав я, тримаючи кнопку натиснутою про всяк випадок. – Цього разу він справді вимкнений.
Але він тільки всміхнувся, дивлячись у свою склянку. Краплі дощу падали на слухове вікно й капали з нього, відкидаючи водяні тіні, що струменіли вниз по стіні. Надто засоромлений, аби щось сказати, я чекав, коли він підхопить нитку нашої розмови, а що він її не підхопив, то ми сиділи мовчки, поки я цмулив вистиглий чай («лапсанг сушонг», задимлений і своєрідний на смак) і гостро відчував дивний характер свого життя й того, де я перебував.
Я відсунув тарілку вбік.
– Дякую вам, – сказав я шанобливо, блукаючи поглядом по кімнаті – це було справді смачно.
Я говорив (як стало моєю звичкою), щоб зробити приємність своїй матері, якщо вона мене чула.
– О, який ти чемний! – сказав він засміявшись, але не іронічно, а по-дружньому. – Тобі подобається?
– Про що ви?
– Мій Ноїв ковчег. – Він кивнув у бік полиці. – Я думав, ти на них дивишся.
Потерті дерев’яні тварини (слони, тигри, бики, зебри й навіть у кінці двійко мишей) терпляче стояли