безперечно, був тим іще збоченцем, ти це помітив? А яка гидка посмішка? Й у виріз він весь час їй зазирав.
Я показав йому середній палець.
– Гаразд, ходімо, – сказав я, – мені їсти хочеться.
– Справді?
Я втратив дев’ять чи десять фунтів ваги, відколи померла мати, – цього було досить, щоб місіс Свонсон почала безсоромно зважувати мене у своєму офісі на тих самих вагах, на які вона ставила дівчат із розладами харчування.
– А ти не голодний?
– Так, але я думав, ти стежиш за своєю фігурою. Щоб улізти у свою випускну сукню.
– Пішов на хер… – сказав я незлобиво, відчиняючи двері, й наштовхнувся на містера Барбура, який стояв за ними, чи то підслуховуючи, чи збираючись постукати – важко було сказати.
Спаленівши від сорому, я щось забелькотів, заникуючись, – лаятись у домі Барбурів було категорично заборонено, – але містер Барбур не був роздратований.
– Добре, Тео, – сухо сказав він, дивлячись поверх моєї голови. – Я радий був почути, що ти почуваєшся краще. Ходімо тепер, замовимо стіл.
Протягом наступного тижня всі помітили, що мій апетит поліпшився, навіть Тодді.
– Ти закінчив своє голодування? – з цікавістю запитав він мене одного ранку.
– Тодді, їж свій сніданок.
– Але я думав, що це так називається. Коли люди навмисне не хочуть їсти.
– Голодування оголошують люди, які сидять у в’язниці, – холодно сказала Кітсі.
– Кицю! – тоном застереження сказав містер Барбур.
– Але він учора з’їв три вафлі, – повідомив Тодді, дивлячись на байдужих батьків і намагаючись зацікавити їх своєю проблемою. – А я – лише дві. А сьогодні вранці він з’їв миску каші й шість шматків бекону, але ви сказали, що п’ять шматків бекону – це забагато для мене. Чому мені не дозволено з’їсти бодай п’ять шматків?
– Що ж, вітаю тебе тут, – сказав Дейв, психіатр, зачинивши двері й сівши навпроти мене у своєму офісі: килими, полиці, заставлені старими книжками («Наркотики і суспільство»; «Дитяча психологія: інакший підхід»); і бежеві штори, які з дзижчанням відкриваються, коли натиснути кнопку.
Я збентежено посміхнувся, блукаючи поглядом по кімнаті, дивлячись на пальму у вазоні, на бронзову статую Будди, на все, крім нього.
– Отак-от. – Слабкий шум вуличного руху долинав сюди з Першої авеню, роблячи мовчанку між нами безмежною, міжгалактичною.
– Як у тебе справи сьогодні?
– Більш-менш… – Зустрічей із Дейвом я дуже боявся, це випробування, яке я мусив витримувати двічі на тиждень, я міг порівняти хіба що з візитом до стоматолога. Мені було прикро, що я його не люблю, бо ж він докладав таких зусиль для налагодження контакту зі мною, завжди питав мене, які кінофільми мені подобаються, які книжки, записував для мене всілякі диски, вирізав статті з журналу «Game Pro», що, на його думку, могли сподобатися мені, а іноді навіть водив мене до закусочної, де купував мені гамбургер, – а проте щоразу, коли він починав