подивилася на батька. Рендал був приголомшений. Жеребець підніс голову догори, витягнув шию і втягнув ніздрями більше повітря. Він позіхнув.
Енід Меррівезер дивилася на самовдоволену посмішку дівчинки співчутливо і навіть жалісливо.
– Лізо Рендал, ти й без мене добре знаєш, що цей кінь лихий.
– Це неправда, – муркотнула Ліза. Вона поцілувала його.
Скупчені матері здригнулися.
Того вечора Рендал кількома дошками затулив розбиту шибку. В призахідному світлі йому було видно дальню частину подвір’я, де він трохи спушив землю і поставив хреста, дві збиті докупи, пофарбовані в біле дошки, на яких було виведено «Кислий Качан». Він сказав Лізі, що поховав його там. Але правда була в тому, що вантажівка відвезла його до сусіднього штату, на переробний завод в Гарлоу. Він дивився, як Ліза нарвала трохи стокроток з клумби, яку висадила ще мамця матері його матері. Вона принесла букет на несправжню могилу й стала на коліно. Вечірній легіт уривками доносив до нього слова її молитви. Вона говорили про те, як сильно любила свого старого коника і як сильно любила нового арабського скакуна. Рендал слухав, і йому подумалося, що любов людей до тварин – це найчистіша форма любові. Любов до коня, кота чи собаки – це завжди романтична трагедія. Це значить любити щось, що помре раніше за тебе. Як у тому фільмі з Елі Макґроу. Тут немає жодного майбуття, тільки прихильність тут і зараз. Ніхто не чекає грандіозної винагороди колись пізніше.
Світло згасало, і роздивитися Лізу на подвір’ї ставало дедалі важче, але слова Рендал чув чітко. Вона розповідала, як їй подобається це літо. Який прекрасний Старший Синок Червоного Султана і як він усім подобається. А коли вона сказала «І я тебе люблю, мамо», Рендал зрозумів, що вона балакала по телефону.
Перш ніж вона встигла повернутися всередину, Рендал почув, як на кухні дзвонить телефон. На екрані було написано: «Приватний номер». Він відповів.
Такого голосу він не чув за все своє життя. Ні, такий голос він би запам’ятав. Цей присвист. Це задихане пихтіння. Голосом, якого Рендалу вже не забути, незнайомець запитав:
– Чи правильно мене поінформували, що ви нинішній власник арабського жеребця, відомого під іменем Старший Синок Червоного Султана? – Рендал вже приготувався до зливи словесних образ. Він прислухався, чи не підійшла Ліза до ґанку.
Не чекаючи на відповідь, голос продовжив:
– Знайте ж, будь ласка, що я готовий запропонувати вам суму в п’ятсот тисяч доларів за вказану тварину.
Рендал почув голос:
– З ким ти говориш, тату? – Це була Ліза, що стояла просто поруч із ним.
– Ні з ким, – сказав Рендал і повісив слухавку.
Того тижня Рендала кольнуло неясне передчуття, і він поїхав до сусіднього штату на той переробний завод у Гарлоу. У таке місце ніхто не їздить через примху, бо то була та сама клейова фабрика, що стала приказкою. Самий лише сморід міг звалити людину з ніг. Рендал їхав дорогою уздовж огорожі з ланцюгів, поки не вперся в зачинені ворота. Зразу за ними стояв будинок на колесах, тож Рендал натиснув на гудок і почекав. З будинку вийшов