Ми обоє були товстунами, тож легко знаходили спільну мову. Ота подружка, вона постійно випробовувала нові дієти, аби схуднути, типу, не їсти нічого, окрім ананасів і оцту або ж зеленої водорості з якогось пакетика, і вона наполягала, аби ми багато ходили пішки, аж потім почала скидати фунти, її стегна танули на очах, і не було у світі людини, щасливішої за неї.
І вже тоді я знав, що щось піде не так. Самі знаєте, як воно, – коли ти когось любиш, то тобі буде добре, якщо їй буде добре, але я знав, що подружка мене кине, бо тепер вона потрапляла в поле зору чоловіків з кар’єрами й страховими полісами. Я пригадую, що вона й до того була гарненькою й дотепною, але тільки коли вона так схудла, то стало очевидно, що в неї малися невичерпні запаси самоконтролю й самодисципліни – геть поза межами моїх можливостей. Від своїх друзів я також не дочекався підтримки, бо вони все кружляли навколо нас і чекали, поки ми розійдемося, аби запросити її на побачення, але потім з’ясувалося, що справа була не в ананасах чи самодисципліні, бо вона дізналася, що в неї рак. Проте перед смертю вона встигла схуднути до того ласого, курва-дошка, другого розміру[68].
Ось звідки я знаю, що щастя схоже на бомбу уповільненої дії. А зі своєю дружиною я зустрівся лише тому, що взагалі не збирався ні з ким зустрічатися, ніколи й нізащо, і тому був сів на поїзд «Емтрек» до Сіетла. Того року в Сіетлі проводився фестиваль «Лоллапалуза», тож я спакував намет, загорнув у спальник свій бульбулятор, аби не розбити, бо ж збирався привести цілі вихідні, таборуючи просто неба, наче Ґрізлі Адамс[69], і таким чином опинився у вагоні-ресторані «Емтрека». Самі знаєте, як воно, – інколи хочеться на кілька днів покинути всіх своїх друзів і тверезе життя заразом. Тож заходжу я у вагон-ресторан, а там – пара хижих і пронизливих зелених очей, які дивляться просто на мене. Я ж не страховидло якесь. Я ж не прикутий до ліжка гладун із реаліті-шоу, який цілий день жере смажених курей з відерець, але я розумію, чому деякі хлопці хотіли б працювати в жіночих тюрмах або концентраційних таборах, де вони могли б зустрічатися з гарненькими засудженими й не вислуховувати, як ті крихітки постійно ниють, типу, «Вдягни сорочку!» або «Скільки можна пітніти?». Але тут, у цьому поїзді, зі мною їхала богиня у коротенькій футболці «Рейдіогед»[70], з-під якої визирав голий живіт, її джинси сповзли аж до того місця, де виднівся кущик, а на кожному пальці було кільце з Мікі Маусом або Голлі Гоббі[71]. Вона прикладалася до пива своїм гарненьким ротиком і поглядала на мене з перспективи коричневої пляшки – справжній «Міллер», а не якась там приватно-броварна сеча в зеленій тарі.
Такі хлопці, як я, знають сувору правду життя. Жодна краля не стане на тебе так витріщатися, якщо ти не Джон Белуші[72] чи Джон Кенді[73], тож я одразу збагнув, що краще мені сконфузитися й відвести погляд. Єдина причина, з якої така дівчина може до мене заговорити, це аби повідомити, що я – жирна й огидна свинота, яка заважає їй милуватися океаном. Знай своє місце, так