є можливо побачитися з Біллі.
– З ким я зараз говорю?
– Я є Рейджен Вадасковинич. А хто є всі тсі люди?
Лікарка Вілбур познайомила його з усіма присутніми. Явича знову вразила трансформація юнака, особливо його колоритний слов’янський акцент. Обвинувач пошкодував, що не знає бодай кількох фраз сербохорватською. Рейджен і справді володіє цією мовою чи все обмежується акцентом? Було б цікаво перевірити. Явич сподівався, що лікарка Вілбур копне глибше в цьому напрямку. Він хотів звернути на це її увагу, однак перед початком зустрічі їх попросили тільки привітатися з Мілліганом і більше не пускати ані пари з вуст.
– А як ти дізнався, що я хочу поговорити з Біллі? – запитала лікарка Вілбур.
Рейджен з легким усміхом схилив голову.
– Артур запитав, шчо я про тсе думаю. Я проти. Я є захисник, і я вирішую, хто може виходити на стсену. Біллі не можна випускати.
– Чому ні?
– Ви є лікар, еге ж? Я вам ось шчо скажу: якшчо Біллі розбудити, він себе вб’є.
– Звідки така впевненість?
Він стенув плечима.
– Кожного разу, як Біллі на стсену виходить, він думає, ніби шчось лихе накоїв, і намагається себе вбити. Я за нього відповідаю. Тому я проти.
– За що ти ще відповідаєш?
– За безпеку інших, особливо малечі.
– Зрозуміло. І ти жодного разу їх не підводив? Під твоїм захистом дітей не кривдили? Вони ніколи не зазнавали болю?
– Тсе не зовсім так. Девід відчуває біль.
– І ти це дозволяєш?
– Таке є його призначення.
– Ти – дорослий і дужий чоловік – допускаєш, аби дитя терпіло біль і муки?
– Пані Вілбур, я не…
– Тобі повинно бути соромно, Рейджене. Більше того, я вважаю, що ти не заслуговуєш бути тут за головного. Я – доктор медицини, і мені вже траплялося лікувати людей із таким розладом. Гадаю, якщо хтось і має вирішувати, чи можна Біллі виходити на сцену, то це я, а не той, хто дозволяє безпорадній дитині страждати від болю, замість того щоб узяти бодай частину його на свої плечі.
Рейджен з присоромленим і винуватим виглядом завовтузився на стільці. Він пробелькотів, що Вілбур геть не розуміє їхнього становища, та вона далі на нього тиснула – м’яко, але наполегливо.
– Гаразд! – поступився він. – Тілько під вашу відповідальність. Але чоловіки вийти мусять. Біллі боїться чоловіків після того, шчо йому заподіяв батько.
Ґері, Берні Явич і лікар Гардинг підвелися, збираючись вийти за двері, але тут озвалася Джуді:
– Рейджене, дуже важливо, щоб лікареві Гардингу було дозволено залишитись і побачити Біллі. Будь ласка, довірся мені. Лікаря Гардинга дуже зацікавила медична сторона цієї справи, і він повинен бути присутнім при бесіді з Біллі.
– А ми вийдемо, – вказав Ґері на себе і Явича.
Рейджен роззирнувся довкола, оцінюючи ситуацію.
– Я тсе дозволяю. Але він має сісти отам, – вказав юнак на стілець у дальньому куті просторої кімнати.
Джордж Гардинг ніяково всміхнувся, кивнув і примостився