Але останні одягалися модніше, зналися на більш модній музиці й товариських стосунків вдостоювали не кожного, а тільки строго уподібненого до них. Вони чимось, хай і віддалено, нагадували «авторитетів» із братової свердловської компанії, тому Геник вирішив повірити таки їм, а не «рогатим».
Тепер би він залюбки пішов до найближчої школи – як уже ти гаркавиш, то не має значення, як вимовляти – «т’гикутник» чи «т’геугольник». Але ж тоді «центрові» матимуть право і його «ганяти по району сраним віником», як грозяться ганяти всіх «рогатих»?! Його, певна річ, не надто поганяєш, але ж сам факт, кривдний для такого гордого Гаркавого…
Так і блукав Геник із одного кінця міста до іншого в пошуках такої школи з російською мовою навчання, що більш-менш лояльно приймала б «чужих»… Аж поки не дістався до «жидярської». Як учнівський, так і вчительський колектив тут складали переважно євреї. Акуратних, вихованих хлопчиків із цієї школи однаково переслідували й «центрові», й «рогаті», та Геник несподівано саме тут знайшов собі місце. Він успішно лупцював на вулиці й тих, що волали його однокласникам услід: «Жид пархатий, говном напхатий!», і тих, які випльовували їм у обличчя: «Бей жидов, спасай Расєю!».
У роду його батька були серби, в материному – татари. Батько вважав і гучно називав свою родину інтернаціональною. Цим званням Геник звик пишатися. Він був справжнім піонером-інтернаціоналістом, і на знак пам’яті про найріднішу і найшановнішу в світі людину товк пики всім, хто, на його думку, не вкладався в це святе поняття.
Після двох-трьох роз’юшених носів, дивна лють, яку викликало в нього геть усе в цьому чужому місті, попускала, а головне – «затюкати» його, учня «жидярської» школи, Гаркавого, не вдалося жодному з тутешніх угруповань. Він був сам по собі, не погоджуючись із приналежністю до жодного з них, і ніхто не наважувався тягти на свій бік упертого хлопчину з нетиповими для «жидка» міцними й швидкими на розправу кулаками. Навіть районні «авторитети» від нього відступилися.
З плином часу Геник почав відчувати щось подібне до поваги, якої, звичайно, жодним чином не виказував своїм тихим і ввічливим однокласникам, які ходили ще й до музичної школи, прочитали абсолютно все, що можна було прочитати в їхньому віці, й знали, мабуть, теж усе на світі, а головне – так ясно й чітко викладали свої думки, що в Геника відвисала й без того важкувата щелепа. Він сам би залюбки пішов до музичної школи, але по класу гітари, якої, певна річ, мати нізащо не погодилася б купити.
Білий кефір і червона кров
Він ще не розумів тоді, напевне, що жити так – це ще й значить: нікого не любити…
Геник ніколи раніше не замислювався, що рідні люди – обмежувальні знаки на шляху практично до всіх задоволень. «Цього не можна». «Це непристойно». «Інші так не роблять». Тепер не було кому виголошувати формули, яких він звик дотримуватися неухильно. Й самому часом робилося смішно: як міг вірити в такі дурниці?!
Його переповнили сотні, тисячі планів,