без дозволу взяти чужу іграшку. Знав: якщо вона здогадається про таємний промисел – синові буде непереливки. Зате грошей у неї тепер просити не доводилося.
Того літа 1969 року вони з Вітьком побачили багато чого: познайомилися з безліччю «бариг», на яких мало не офіційно працювали такі хлопчаки, як вони, «старшими на районі», здебільшого тими хлопцями, що вже встигли «відмотати срок» і на цій підставі отримали право стежити за дотриманням злодійських та бійцівських правил, що по-зонівськи називалося «понятіями», справжні криваві побоїща, в яких мали виборювати власне право на «вільне плавання» в морі дрібного шахрайства без якого у Вітьковім товаристві не мислилося хлоп’яче життя…
Для Вітька все це було звичним, а от Геникові, чийого брата поважали тільки завдяки батькові, довелося збагнути просту істину: хочеш вижити на вулиці, тримайся за того, хто її краще знає, і намагайся бути дужим.
Удвох із Вітьком вони здавалися одноліткам доволі значною силою – їх почали побоюватися.
Спрацював на це й ще один випадок.
«Другою домівкою» для Геника на той час давно вже був єдиний на районі кінотеатр. Стареньуий, із аварійним «малим» залом (зате «великий» ще тримався, хоча й дав тріщину по стіні), але на диво затишним зі своїм напівтемним фойє, увішаним чорно-білими портретами усміхнених акторів під склом.
У «великій» залі, на улюбленому задньому ряду, «на верхотурі», з квитком за 20 копійок під час денного сеансу можна було вирішити всі хлопчачі проблеми, подуріти, похихотіти, подражнитися з дівчат, здійснити «товарообмінні» операції, домовитися про вечірні «стрілки» та «розбірки», завести корисні знайомства й налагодити потрібні зв’язки, укласти усні угоди про ненапад чи, навпаки, викликати на бій – словом, життя в залі кипіло й вирувало, поки на екрані миготіли кадри кіножурналу про досягнення п’ятирічок або нудного кіно про чисту любов комсомольця до міщанки, або навпаки, яка завершується драматичною розлукою під час відбуття одного з закоханих на чергове всесоюзне будівництво. Іноді йшли фільми про війну – тоді в залі тихішало. Тільки вибухи з екрана глушили захоплені хлопчачі коментарі.
Дуже холодної чи дощової днини тут можна було зігрітись і просто подрімати. Білетерки «для порядку» вдавали боротьбу «з хуліганами», але Геник знав: їм байдуже й до «хуліганів», і до лушпайок від насіння під кріслами, й до галасу в кінозалі. Він чудово розумів: усім у цьому світі на все начхати. І це його влаштовувало.
Ось і цього дня він зібрався поєднати приємне з корисним – пообідати в кіно. Приберіг пляшку кефіру та бублик, аби спокійно попоїсти в темному кінозалі, бо давно звик обідати саме в такий спосіб. І чомусь якраз цього дня одному зі старших хлопців здумалося відібрати в нього, в принципі, не потрібну пляшку кефіру. Але той хлопець невдовзі пожалкував, що зв’язався зі «свердловським». Пляшку Геник просто розбив… об його голову. Це справило на всіх приголомшливе враження: білий кефір і червона кров. І ніхто не міг сказати, що Геник не правий.
Звідтоді він постійно так